Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Злазимо, — прохрипів я. Нестерпний біль різонув горло. Здавалося, що губи, рот, горло й легені подряпані до крові тисячами гострих голок.

Я взяв мустанга за вуздечку й побрів уперед. Звільнена від ноші тварина слухняно рушила за мною. Сем тягнув за собою свою Тоні, але він був більш виснажений і ступав похитуючись, немов от-от звалиться на землю. Ми пройшли не більше ніж милю, як раптом я почув позаду себе важке зітхання, озирнувся й побачив, що бідолаха Сем лежить на піску. Його очі були заплющені. Я підійшов до нього й мовчки сів поруч. Не варт було витрачати сили на слова, бо слова не могли нас врятувати.

Так-от яким має стати кінець мого життя, якою буде мета моїх мандрів! Я спробував пригадати батьків і близьких, які залишилися в далекій Німеччині, але марно. Я намагався молитися, але не зумів згадати жодного рядка. Здавалося, мій мозок розплавився і кипить. Ми потрапили в пастку, в якій до нас опинявся не один мандрівник. Ніхто ще не зумів знайти з неї виходу.

З Санта-Фе через Паса-дель-Норте часто повертаються на схід золотошукачі, яким доля посміхнулася на каліфорнійських копальнях. У них немає іншого шляху, окрім через Льяно-Естакадо. Коли я говорив про різні обличчя смерті, що чатує в пустелі, то мав на увазі не тільки спеку й величезні безводні простори. На кордоні Льяно-Естакадо збираються зграї тих, кому не пощастило і хто не хоче повертатися додому з порожніми кишенями, або тих, кому не подобається чесна праця.

Переважно це міцні й загартовані в сутичках люди, перестрітися з якими завжди небезпечно. Вони рідко нападають відкрито, воліючи діяти нишком, підло й жорстоко. Їм спала на думку ідея, жорстокішу за яку годі навіть уявити: вони витягують віхи, якими позначена дорога, й переставляють їх так, щоб привести подорожніх у глиб пустелі, де ті гинуть від спраги й голоду. Тоді грабіжники забирають у вмирущих усе цінне й кидають тих у розпечених пісках. По всій пустелі біліють на сонці кістки сотень нещасних жертв, а рідні марно сподіваються на їхнє повернення або хоч на звістку про їхню долю.

Ось так і ми довірилися вказівникам, і тільки ближче до полудня зауважили, що вони відводять нас убік від потрібного напрямку. Ми не знали, коли й де це сталося, і вже не могли повернутися назад, бо сил на зворотну дорогу в нас не лишилося. А тепер Сем лежав на піску й не міг рухатися далі, я сидів поруч і теж не пройшов би далі більше ніж милю. Ми були ще живі, але вже відчували себе мертвими, і врятувати нас могла тільки щаслива випадковість. І вона не забарилася.

Несподівано просто над моєю головою пролунав хрипкий і пронизливий клекіт. Я повільно підняв очі і побачив стерв’ятника, який, мабуть, щойно злетів у небо й тепер кружляв над нами. Він уже вважав нас своєю здобиччю. Значить, десь неподалік була ще одна жертва злочинців з Естакадо, і я озирнувся довкола, щоб пошукати якогось її сліду.

Проте хто сполохав стерв’ятника? Невже десь поруч сидів безкрилий побратим хижого птаха і, стискаючи рушницю, з нетерпінням чекав, коли ми сконаємо? Я знав, що повітряні та сухопутні стерв’ятники зазвичай з’являються разом, тому почав озиратися, щоб виявити сліди.

Через спеку, сліпуче сонце й гарячку кров прилила до моїх очей, вони боліли, і здавалося, що я от-от осліпну. Все-таки мені вдалося помітити на відстані приблизно тисячі кроків від нас кілька цяток, які не могли бути каменями або кактусами. Я взяв штуцер, сперся на нього і пошкандибав туди.

Я не пройшов ще й півдороги, як уже розрізнив трьох койотів і невелику зграю стерв’ятників на піску. Ці хижаки ніколи не нападають на живу здобич: безумовно, десь там лежав ще живий чоловік, інакше вже тривала б кривава учта.

Присутність койотів розбудила в моїй душі надію, дуже слабку і примарну, яка висновувалася з того, що ці тварини не можуть довго обходитися без води і не заходять далеко в безводні пустелі. Але все ж передусім слід було перевірити, на яку здобич вони чатували. І раптом мені дещо спало на думку.

Якщо ми от-от помремо від спраги і якщо поблизу немає води, то, може, нам напитися крові? Невже кров койота не поверне нам сили? Я скинув штуцер і прицілився, але руки мої тремтіли, і приціл танцював, як сухий листок у негоду. Довелося сісти на землю, сперти руки об коліна, і тільки тоді я зумів вистрілити.

Я випустив дві кулі, й обидва койоти впали на пісок. Забувши про слабкість, я побіг до них. Одному з них я прострелив голову, другому куля перебила передні лапи, і він вив від болю й качався по землі. Мені досі соромно за такий невдалий постріл, і єдиним виправданням для мене є те, що я майже помирав від спраги.

Діставши ніж, я розрізав убитому койоту вену на шиї і припав до неї. Від тварини смерділо дохлятиною, брудна шерсть набивалася мені в рот, але я жадібно ковтав кров, і вона здавалася мені божественним напоєм. Сили швидко поверталися до мене. Витягнувши з кишені шкіряну фляжку, я наповнив її кров’ю і підійшов до непритомної людини, що лежала поряд. Це був негр. Варто було мені глянути в його чорне, посіріле від близької смерті лице, як рука моя здригнулася, і я ледве втримав фляжку.

— Бобе! — покликав я.

Почувши мене, негр насилу підняв повіки.

— Води! — простогнав він.

Я опустився на коліна поруч із ним, підняв його голову і притулив фляжку до його губ.

— Пий!

Негр розтиснув зуби, але ковтати не міг, горло його звела судома, і мені довелося неабияк повозитися, поки не вдалося влити в нього жахливе, але цілюще питво. Він ковтнув і знову знепритомнів.

Тепер треба було подбати про Сема. Я знову націдив крові з убитого койота, а тоді підійшов до пораненого, і хоч тварина люто шкірила на