Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Від такого розізлиться і святий! Як думаєте, кого я оце зустрів?

— Фреда Морґана.

— Справді! Як ви дізналися?

— Ви назвали його на ім’я доволі голосно.

— Так? Я був дуже лютий. Вгадайте, хто він такий?

І тут мені на думку спала відповідь на це запитання.

— Невже вбивця вашої дружини й дитини?

— Так. А хто ж іще?

Я схопився на ноги.

— Неймовірний збіг обставин! Вам вдалося його наздогнати?

— Ні, негідник зник. Я б відірвав собі вуха, якби вони в мене були!

— Я ж бачив, як ви метнулися за ним навздогін.

— Та й марно. Зовсім марно. Я більше його не бачив. Може, він припав до землі, а я й не помітив, проїхавши повз нього. Але я обов’язково знайду його, хоч із-під землі дістану! Вони без коней, і ми легко їх наздоженемо.

— Наздогнати їх нескладно. Відрізнити сліди білого від слідів індіанців теж легко, але якщо він не дурень, то піде клишоногою ходою червоношкірих, і тоді нам не вдасться вистежити його. А крім того, вишукуватиме територію, на якій не видно слідів.

— Так воно і є, Чарлі, але що ж тоді нам робити?

Я запхав руку в кишеню і витягнув гаманці й папери, які виявив на сідлі коня Фреда Морґана.

— Можливо, тут ми знайдемо підказку, де нам його шукати?

Я відкрив один гаманець, потім другий. Світло від багаття освітило їх, і я з подивом вигукнув:

— Дивіться, Семе! Це самоцвіти, справжні самоцвіти! Алмази! У наших руках неймовірне багатство. От тільки звідки вони тут? Як могли коштовності потрапити в гаманець ватажка розбійницької зграї? Точно, що не могло це відбутися законно, тож ми просто зобов’язані повернути коштовності справжньому власникові.

— Справжні діаманти? — перепитав Сем майже байдуже. — Ще ніколи в житті мені не випадало тримати в руках такі дорогі уламки земної кори.

Я простягнув один із гаманців Семові.

— Це бразильські алмази. Подивіться, як вони виблискують навіть при світлі багаття.

— Гм! Які дивні істоти люди. Адже це звичайне каміння, навіть не шматок пристойного міцного металу. Правда, Чарлі?

— Це вугілля, Семе, не більше ніж вугілля!

— Та мені байдуже, вугілля це чи кокс. Навіть мою стару рушницю я не віддам за жменю цих камінчиків. Що ви збираєтеся робити з ними?

— Поверну власникові.

— І хто це?

— Ще не знаю, але незабаром з’ясую. Таке багатство не може зникнути безслідно й без галасу. Про це, напевно, давно написали всі газети.

— Маєте рацію, Чарлі, з завтрашнього дня підписуємося на всі газети Сполучених Штатів.

— Може, і не доведеться. Огляньмо ще ці папери.

Сем кивнув, і я розгорнув пакет. Усередині були карти території Сполучених Штатів, Мексики, Канади і лист, де було написано:

«Галвестон…

Дорогий батьку!

Твоя присутність тут дуже потрібна. Приїжджай щонайшвидше незалежно від того, чи вдалося тобі обкрутити справу з коштовностями. Є можливість зірвати куш. У середині серпня я приїду на Сьєрра-Бланка, туди, де Пекос протікає між Скеттл-Пік і Хед-Пік. Подробиці під час зустрічі.

Твій Патрік».

Дата, зазначена після назви міста, була відірвана, тому ми могли тільки здогадуватися, коли був написаний лист. Я прочитав його Семові уголос.

— Тисяча чортів! — вигукнув Сем. — Все сходиться, його сина звати Патрік. Саме цих двох і не вистачає мені, щоб зробити дві останні зарубки. Я вже багато років ганяюся за ними. Повторіть, будь ласка, назву тих двох гір.

— Скеттл-Пік і Хед-Пік.

— Ви знаєте, де це?

— Приблизно. Мені якось довелося їхати з Санта-Фе на плато Орган, а оскільки я поспішав і не хотів зіткнутися з сірим ґрізлі в Сьєрра-Бланка, то повернув саме туди.

— То ви бували на Ріо-Пекос?

— Ну, звичайно.

— Чудово. Отже, ви — саме та людина, яка мені потрібна. Хоч ми мали їхати в Техас і Мексику, та тепер доведеться взяти трохи правіше. Я збирався туди лише тому, що сподівався відшукати там цих людей, але тепер, коли вони самі призначають мені побачення, я був би дурнем, якби не полетів до них на крилах «любові». Уявляю, як вони зрадіють, коли побачать Сема верхи на старенькій Тоні. Ви поїдете зі мною шукати слід Фреда Морґана?

— Звичайно. Я мушу з ним поговорити, адже тільки він один знає, кому належать коштовності.

— Тоді сховайте їх надійно і ходімо подивимося, що там поробляють люди з потяга.

Кондуктор виставив вартових, як я йому й радив. Робочі снували по шпалах, відновлюючи шлях. Частина пасажирів бездіяльно сиділа на насипі та спостерігала за роботою. Решта перев’язувала поранених і ховала вбитих. З усіх боків за нами спостерігали, не наважуючись перервати нашу розмову, а коли ми піднялися на насип, нас оточили, дякували за допомогу і запитували, чи можуть нам чимось допомогти. Вони явно розуміли ситуацію краще за кондуктора. Я попросив їх продати нам трохи свинцю, пороху, тютюну, хліба й сірників. Кожен миттю приніс щось із власних запасів, ніхто і слухати не хотів про гроші, які я їм пропонував.

Час ремонтних робіт був недовгим, і незабаром робітники вже збирали інструменти, а до нас підійшов кондуктор і запитав:

— Ви поїдете з нами, джентльмени? Я радо відвезу вас, куди накажете.

— Дякуємо, сер, але ми залишимося тут, —