Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Що збираєтеся робити тепер, Чарлі? Індіанці бачили нас і будуть поводитися обережно.

— Ми зараз опинилися на видному місці, між індіанцями та лінією горизонту. Нам треба прикинутися, ніби тікаємо. Можливо, вони вирішать, що ми належимо до групи мисливців і що зараз захочемо поїхати по підмогу. Ми поїдемо на північ, далі — на схід, а тоді повернемося на місце, тільки вже з іншого боку, звідки вони нас не чекають.

— Слушно кажете, Чарлі. Я думаю точно так само і переконаний, що врешті-решт це коштуватиме деяким червоношкірим їхніх вух. До того ж ваш томагавк сьогодні вже непогано попрацював.

— Але я не вбив їх, — відповів я.

— Не вбили? Що ви маєте на увазі?

— Я тільки оглушив їх.

— Ви збожеволіли, Чарлі! Як можна тільки оглушити індіанця, який потім буде ганятися за вами по всій прерії, щоб помститися!

— У мене є серйозні причини не вбивати їх. І принаймні одну з них ви здатні зрозуміти.

— Не існує жодної причини, Чарлі! Я ж знаю, що це були вожді. Вони менше за всіх заслуговують на поблажливість.

— Колись вони взяли мене в полон і могли поставити до стовпа тортур, але не зробили цього. Мені довелося на їхню доброту відповісти невдячністю: я утік від них, вкравши у вождя його коня. Тому сьогодні мій томагавк не розколов їхні голови, я кинув його лише упівсили.

— Не ображайтеся на мене, Чарлі, але, здається, ви зробили дурницю. Адже вони ніколи вам не подякують. У найкращому разі вони всюди розповідатимуть, що Вбивча Рука вже не має колишньої сили і не здатен розбити череп червоношкірому. Сподіваюся, що вогонь виправив вашу помилку і підсмажив вождів, поки вони лежали непритомні.

Протягом цієї розмови ми мчали по прерії. Стара кобила Сема кумедно викидала вперед свої довжелезні ноги, але, як не дивно, легко встигала за моїм мустангом. Незабаром ми знову опинилися біля залізничного полотна, милі за півтори східніше від того місця, де тепер стояв поїзд. Стриножені коні залишилися в темряві, а ми крадькома пішли вздовж насипу.

Різкий запах згарища і дрібні частинки попелу, що літали в повітрі, ускладнювали дихання. У горлі дерло, і ми насилу стримувалися, щоб не закашлятися, адже це би нас видало. Ми чітко бачили перед собою вогні потяга, але червоношкірих не було видно ні з одного, ні з другого боку насипу. Ми підкралися ближче, придивилися й побачили те, на що і сподівалися: червоношкірі сховалися під вагонами, де ні вогонь, ні кулі білих не могли їх дістати. Раптом мені спала на думку одна річ. Втілити її в життя було складно, але якби вдалося, то результат був би вартий зусиль.

— Семе, поверніться до коней і приведіть їх сюди, бо індіанці, які тікатимуть, випадково наскочать на них і заберуть, — сказав я.

— Про що ви, Чарлі? Червоношкірі неймовірно щасливі, що знайшли такий безпечний сховок. Навіщо їм тікати?

— Я змушу їх до цього.

— Але як? Пострілами?

— Ні.

Я пояснив йому, що зібрався зробити, і він аж крякнув від утіхи.

— Так, Чарлі, це чудова думка. Але будьте обережні, щоб червоношкірі вас не зловили, а я в потрібний момент буду поряд з вами і приведу коней. Ми нападемо на них, як бізон на койотів, ги-ги-ги!

Він поповз назад, а я з ножем у правій руці розпластався на землі й почав підкрадатися до поїзда, щоб кожної миті бути готовим дати відсіч у разі нападу. Я успішно й непомітно дістався до того місця на насипі, де стояв локомотив. Величезні колеса паровоза не давали мені зазирнути під нього. Я раптово випростався на насипі, двома величезними стрибками подолав відстань до паротяга і зник у будці машиніста раніше, ніж хтось з індіанців встиг прицілитися.

Знизу пролунало виття, але було вже пізно: паротяг зрушив із місця, і мені вдалося проїхати трохи назад. Крики болю та жаху залунали у прерії. Важкі сталеві колеса тиснули, місили, різали живу плоть. Від’їхавши на сотню кроків, я зупинив потяг і знову повів його вперед.

— Собака! — пролунав поряд зі мною лютий крик, і у дверях з’явився чоловік з ножем у руці.

Це був білий. Ударом ноги в груди я скинув його на насип.

— Чарлі, до мене! — почувся голос Сема. — Швидше!

Ліворуч від мене скакав Святе Вухо. Його кінь, вгадуючи бажання господаря, то зупинявся, то вставав дибки, то крутився на місці. Це було дивовижне видовище, бо вестмен керував конем лише колінами, тримаючи в одній руці вуздечку мого мустанга, а другою відбиваючись від двох індіанців, які насідали на нього. Решта червоношкірих мчали туди, де раніше стояли їхні коні, марно сподіваючись, що тварини не розбіглися.

Я відразу спинив потяг і поспішив на поміч Семові, але обидва індіанці, побачивши мене, кинулися навтьоки. Я застрибнув у сідло, і ми помчали їм навздогін, тож незабаром опинилися в самій гущі червоношкірих, які кинулись урозтіч, наче дикі тварини, що побачили мисливця. Несподівано я почув гучний крик Сема:

— Тисяча чортів! Та це ж Фред Морґан! Іди в пекло, сатано!

Я озирнувся на крик, у відблисках далекої пожежі побачив, як Сем підвівся на стременах, заносячи руку для нищівного удару. Його обличчя горіло ненавистю. Однак білий, той самий, що сидів з вождями, а потім намагався вбити мене в будці машиніста, не став чекати, коли томагавк вестмена впаде на його голову, а кинувся на землю, покотився, спритно скочив на ноги і зник у натовпі червоношкірих.

Сем пришпорив Тоні, і вона зробила величезний стрибок, щоб знову опинитися у вирі червоношкірих. Однак мені не вдалося побачити, чим закінчилася сутичка Сема з його смертельним ворогом, бо троє червоношкірих напали на мене, щоб відібрати