Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Супутники Бернарда Маршалла, мабуть, були так само виснажені спекою і спрагою, інакше цей юнак, чиє вроджене благородство я добре знав, ніколи б не кинув напризволяще свого слугу. Можливо, на нього напало звичайне в таких випадках заціпеніння, і тіло більше не корилося йому. Судячи зі слів Боба, їхній загін прямував на захід, туди ж, куди й ми. Але як ми могли допомогти Бернардові, якщо самі мали надію лише на Бога, а наші коні ледве трималися на ногах?

Як я не намагався щось придумати, мені не спадало на думку нічого путнього. Але для початку варто було бодай пошукати слідів групи.

— Залишайтеся тут із кіньми, — попросив я Сема. — Можливо, після відпочинку вони ще зможуть пройти кілька миль. Якщо через дві години я не повернуся, ідіть моїм слідом.

— Гаразд, Чарлі. Далеко ти не зайдеш, бо цілющої дії цього соку з койотів вистачить ненадовго.

Само собою зрозуміло, що ми давно перейшли на «ти», як це заведено у вестменів.

Озирнувшись, я спостеріг зі слідів, що Боб, упавши з коня, ще повз протягом певного часу, аж поки втома не змусила його зупинитися, а ніхто цього навіть не зауважив, можливо, на той момент він уже серйозно відстав від усіх. Я пішов по його слідах, що вели на північ, і натрапив на сліди всього загону. Тварини дуже втомилися і ледве переставляли ноги, часто спотикалися і навіть зупинялися, тому сліди були невиразні, а часто навіть засипані піском. Ці характерні відбитки копит полегшували пошук слідів, тож я доволі швидко просувався уперед. Я кажу «швидко», бо все справді відбулося доволі швидко, хоча я досі не розумію, звідки у мене взялися на це сили: чи тільки завдяки моторошному напоєві, чи також через сильне занепокоєння і страх за долю Бернарда Маршалла. Слід не вів у гущавину небезпечних чагарників, а обводив довкола, і я ішов за ним. Приблизно через півтори милі я сів відпочити біля пожовклих і висохлих на сонці кактусових заростей, які тягнулися аж до небосхилу. І тут, поки я сидів і розмірковував, що ж зробити, мені спало на думку дещо важливе, і це додало нових сил.

Коли на розпечених рівнинах Флориди спека так висушує землю, що всьому живому загрожує загибель від спраги, а повітря здається розплавленим свинцем, зневірені люди підпалюють траву й чагарник. І тоді починається дощ. Я сам двічі був свідком такого чуда, хоча, ясна річ, нічого надприродного в цьому немає, і будь-яка людина, ознайомлена з законами природи, зможе пояснити його без складних наукових тлумачень. Саме про це я й подумав у ту мить, а щойно подумав, як уже опинився біля одного з кактусів, щоб відрізати собі ножем необхідну для підпалу суху частинку. Через кілька секунд біля мене вже горіло веселеньке багаття, яке спершу повільно, а потім усе швидше поширювалося, аж поки я не опинився перед суцільною стіною вогню.

Я вже не раз бачив пожежу в прерії, але ще ніколи мені не випадало спостерігати, з яким страшним звуком тріскають велетенські кактуси, випускаючи в небо вихлопи газів, це скидалося на постріли чималенького зводу. Земля під моїми ногами тремтіла, як під час великої битви.

Це була найкраща і, мабуть, єдина допомога, яку я міг надати Бернардові Маршаллу та його супутникам. І я з легким серцем пішов назад, до Боба й Сема, не турбуючись про те, що після пожежі знайти сліди загону буде значно важче. Якщо мені вдасться викликати дощ, то їхнє життя більше не буде в небезпеці.

Десь приблизно через півгодини я здибався зі своїми товаришами, які йшли мені назустріч.

— Господи, Чарлі, поясни мені швидше, що там сталося? — запитав Сем. — Спочатку я подумав, що почався землетрус, але тепер бачу, що горить пісок! Якщо це так, то без диявола тут точно не обійшлося.

— Горить не пісок, а кактуси. Їх там ціле море, Семе.

— Але як вони могли загорітися? Тож не ти їх підпалив?

— У тому-то й річ, що я.

— Боже мій, навіщо?

— Щоб викликати дощ.

Сем пильно подивився на мене.

— Дощ? — здивувався він. — Ти мені вибач, Чарлі, але, здається, ти збожеволів.

— От і добре. Хіба ти не знаєш, що в деяких племен божевільні вважаються мудрецями?

— Я сподіваюся, ти не будеш і далі стверджувати, що зробив щось мудре. Тепер від вогню стало ще спекотніше, ніж раніше.

— Саме цього я й домагався. Стало спекотніше, і в повітрі з’явилося більше електрики.

Віз-сейф компанії «Велз Фарґо Експрес» з охороною перевозить злитки золота із Гоумстейкської копальні. Дедвуд, Південна Дакота, 1890 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

— Я знаю, Чарлі, що ти людина вчена, але я в ці вигадки не вірю. Що таке електрика? Я не можу її ні з’їсти, ні випити, значить, її не існує. Я не можу зрозуміти таких дивних речей.

— Скоро ти її побачиш і почуєш, коли почнеться гроза і загримить грім.

— Це ж треба, — пробурмотів він. — Чарлі, ти справді збожеволів.

Він дивився на мене стривоженим поглядом, було видно, що він не жартує.

— Ти бачиш цей туман? — запитав я замість відповіді, вказуючи рукою туди, де сиза пелена закривала сонце.

— Тисяча чортів! Чарлі, я потроху визнаю, що ти не настільки здурів, як я спершу подумав!

— Незабаром з туману утвориться хмара, а з неї поллється дощ.