Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Але ви так і не розповіли мені, що почули від індіанців!

— Червоношкірих привели сюди Ка-Во-Мієн і Ма-Ті-Ру.

— О! Тоді нас чекає цікавий бій.

— А підмовив їх білий, який дізнався, що в потязі везуть золото і срібло.

— І він хоче забрати золото і срібло, а червоношкірим залишить скальпи?

— Атож.

— Так я й думав. Напевно, це хтось з відомих розбійників!

— Я вже зустрічався з ним. Колись його банда напала на Вогняну Руку, але мусила втекти.

— Як його звати?

— Не знаю, та мене це і не цікавить. Такі люди змінюють імена мало не щодня. Що ви розвідали?

— Червоношкірі сховалися по обидва боки залізничного насипу. Їхніх коней стережуть всього два воїни. Що ми будемо робити, Чарлі? Допоможемо пасажирам із потяга чи їдемо геть?

— Ми зобов’язані допомогти їм, сер. Це наш обов’язок. Невже ви думаєте по-іншому?

— Ясна річ, що ні. Ви, Чарлі, цілковито маєте рацію, що це наш обов’язок. Крім того, не забувайте про мої вуха, за них ще не заплачено повністю. Можу побитися об заклад, що завтра вранці на насипі буде лежати кілька індіанців без вух. Але що нам зараз робити, Чарлі?

— Ми розділимося і станемо між індіанцями та їхніми кіньми.

— Слухайте! Мені спала на думку одна річ. А якщо нам влаштувати втечу коней?

— Ідея непогана. Але тут треба діяти обережно. Я б навіть утримався від такого кроку. Навряд чи наші войовничі друзі з потяга здобудуть перемогу, а ми удвох теж зможемо максимум стримати індіанців до наступного поїзда або ж налякати їх і змусити втекти. Та коли ми відженемо їхніх коней, то втекти вони вже не зможуть, а залишаться тут і битимуться до кінця. Вам ніколи не доводилося чути про золоте правило, що іноді варто вибудувати ворогові золотий міст порятунку?

— Досі я чув лише про дерев’яні, кам’яні та залізні мости. Я поважаю вашу думку, Чарлі, думаю, що таки маєте рацію, але так приємно уявляти собі, як червоношкірі метушаться й намагаються втекти, а довкола — жодного коня. У мене аж руки чухаються, як подумаю про це. До того ж ми можемо добряче налякати їх, якщо поженемо на них їхніх власних коней.

— Це точно! Але краще почекати й подивитися, як розвиватиметься ситуація.

— Гаразд. Але одне маєте мені дозволити вже зараз.

— Що саме?

— Негайно вбити он тих двох вартових.

— Я не прихильник кровопролиття, але зараз ви маєте слушність: хоч як сумно, а нам доведеться вбити їх, адже це необхідний захист. Без вартових ми зможемо зробити з цими кіньми все, що завгодно. Але спершу відведімо у якесь безпечне місце наших власних коней.

Ми від’їхали убік, де я прив’язав свого мустанга до дерева так, щоб він міг відійти не далі, ніж на три кроки, а Сем учинив так само зі своєю Тоні. Зазвичай він їй цілковито довіряв, але тут вона могла потрапити під вплив збожеволілого від страху натовпу індіанських коней і помчати за ними в паніці.

Ми повернулися на попереднє місце, зробивши обхід, тож тепер опинилися за спинами індіанців. Вогнів поїзда все ще не було видно. Тож або пасажири таки чинили опір плану кондуктора, або так і не наважилися рушити в бій без мого керівництва.

Ми наблизилися до коней і побачили силуети обох вартових, які не стояли на місці, а ходили довкола коней. Коли один з них наблизився до куща, за яким ми ховалися, зблиснуло лезо Семового ножа і вразило жертву просто в серце, ще до того, як вона встигла видобути з себе бодай звук. Другий вартовий загинув так само. Людина, яка не знає прерії, не може уявити собі ту запеклість, з якою обидві раси знищують одна одну, переступаючи крок за кроком, по коліна в крові, ворога.

Я відвернувся, щоб не дивитися на смерть другої жертви, і тут помітив поблизу коня зі зручним іспанським сідлом і величезними стременами у вигляді носка чобота, якими зазвичай користуються вершники в Центральній і Південній Америці. Невже це був кінь білого? Я підійшов до тварини, запхав руку в кобуру на сідлі і виявив там замість револьвера два тугих гаманці й папери. Я не мав часу роздивлятися знахідку, тож просто засунув усе собі в кишеню й повернувся до Сема.

— Що робимо тепер? — запитав він мене.

— Розділимося — ви поїдете ліворуч, а я — праворуч. Але стійте! Дивіться, здається, наближається поїзд.

— Справді. Влаштуймося тут і подивимося, як червоношкірі провчать пасажирів.

Здається, план кондуктора таки втілили в життя. Яскравий потік світла від обох ліхтарів потяга дуже повільно наближався до засідки. Незабаром ми почули скрегіт гальм, і потяг зупинився за кілька кроків від зруйнованих рейок.

Я уявив собі лють вождів індіанців, коли вони зрозуміли, що хтось попередив пасажирів і машиніста, позбавивши їх головної умови перемоги — несподіванки. У цій ситуації пасажирам слід було сидіти всередині вагонів, наче у фортеці, і відбивати усякі спроби червоношкірих захопити потяг. Я вже почав сподіватися, що так вони і зроблять, але раптом, на мій подив, двері відчинилися, і люди почали зістрибувати на землю і кинулися в наступ. Мабуть, у цей момент вони зразу й усвідомили всю легковажність свого вчинку, опинившись у яскравому світлі вогнів і ставши ідеальною мішенню для індіанців. Ті навіть мріяти про таке не могли. Прогримів один постріл, другий, а потім почувся страшний крик.

З незарядженими рушницями червоношкірі кинулися вперед, розмахуючи томагавками й ножами, але знайшли на землі лише вбитих і поранених. Усі, хто міг рухатися, миттю втекли назад у вагони й заховалися всередині. Деякі індіанці нахилилися