Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Ви думаєте, Семе, що це індіанський слід?

— Так, від індіанського мокасина. Що відчуваєте від думки про це, сер?

— Щó маєте на увазі?

— Ви ж мусили щось подумати або відчути!

— Що я можу ще подумати, окрім того, що тут побував червоношкірий?

— Ви не боїтеся?

— Чому я мав би боятися?

— Ви не знаєте червоношкірих!

— Але я сподіваюся познайомитися з ними. Вони, мабуть, такі ж люди, як і всі — вороги своїх ворогів і друзі своїх друзів. А оскільки я не збираюся ставитися до них як до ворогів, то й тривожитися мені нема чого, так мені здається.

— Ви справжній ґрінгорн і назавжди таким залишитеся. Як би гарно ви собі не уявляли свої стосунки з індіанцями, все буде зовсім не так. Події розвиватимуться незалежно від вашого бажання. Ви самі в цьому переконаєтеся, і я дуже сподіваюся, що цей досвід не коштуватиме вам шматка вашого м’яса чи навіть життя.

— Коли цей тубілець побував тут?

— Приблизно два дні назад. Інакше ми побачили б його сліди у траві, але за два дні вона вже встигла знову випростатися.

— Тобто це був розвідник?

— Мабуть. Він вистежував бізонів. Оскільки зараз між сусідніми племенами панує перемир’я, то це не був військовий розвідник. Він був дуже необережний, а отже, ще молодий.

— Чому?

— Досвідчений воїн не ступає ногою у воду, як цей, бо у воді слід зберігається довго. Таку дурницю може вчинити лише червоношкірий ґрінгорн, такий, як ви, ґрінгорн блідолиций! А блідолиці ґрінгорни бувають ще дурніші за червоношкірих. Запам’ятайте собі це, сер!

Він тихенько посміювався собі під ніс і підвівся зі землі, щоби сісти на коня. Добрий старий Сем любив демонструвати мені свою симпатію саме так, обзиваючи мене дýрнем.

Ми могли би повернутися тією ж дорогою, якою приїхали. Але моїм завданням як геодезиста було вивчити територію. Тому ми зробили гак і вже аж потім повернули у правильному напрямку.

Дорогою ми побачили широку долину, зарослу густою соковитою травою. Цю долину — настільки пряму, що видно було всю одразу, — оточували горби й чагарники. Її можна було перетнути лише за півгодини. Та ми проїхали всього кілька кроків, коли Сем раптом зупинив коня і почав уважно вдивлятися вперед.

— А ось і вони! — вигукнув він. — Перші цього року!

— Хто? — запитав я.

І побачив удалині вісімнадцять або, може, двадцять темних цяток, що поволі пересувалися.

— Хто? — повторив він моє питання, хвацько вертячись у сідлі. — Вам не соромно таке запитувати? Ах, я й забув, ви ж — ґрінгорн, і то ще й який! Такі люди, як ви, дивляться впритул і нічого не бачать. Зараз ви, вельмишановний сер, маєте чудову нагоду відгадати, що там таке відбувається перед вашими очима!

— Відгадати? Гм! Я би сказав сарни, якби не знав, що вони живуть стадами не більшими, ніж десять тварин. А якщо взяти до уваги відстань, із якої я дивлюся, то, попри те, що тварини звідси видаються крихітними, насправді вони є значно більшими за сарн.

— Сарни, качка б мене копнула! — засміявся він. — Сарни тут, на берегах Кенейдіан-Рівер! Це просто вершина вашої мудрості! Хоча все інше, сказане вами, не було надто вже позбавленим глузду. Ці тварини справді більші за косуль, набагато більші.

— Любий Семе, це часом не буйволи?

— Звичайно ж, буйволи! Це бізони[25], справжні бізони, що мігрують, а це — перші, які мені трапилися цього року. Тепер ви переконалися, що містер Вайт мав рацію: бізони та індіанці! Ми помітили слід ноги червоношкірого, а живих буйволів бачили на власні очі. І що ви скажете на це все, щоб мене качка копнула?

— Нам треба туди!

— Це ясно.

— Поспостерігати за ними!

— Спостерігати? Тільки спостерігати? — запитав він, здивовано глянувши на мене.

— Так. Я ще ніколи не бачив бізонів і хотів би поспостерігати за цими тваринами.

У той момент я відчував лише захоплення людини, яка любить природу. А це було незбагненним для Сема, і він майже розлючено сплеснув у долоні.

— Спостерігати, тільки спостерігати! Як дитина, яка підглядає у дірки клітки за кроликами! О ґрінгорне, що мені тільки не доводиться з вами пережити! За ними потрібно не просто спостерігати і роздивлятися, а гнати, по-справжньому гнати геть!

— Сьогодні, в неділю?

Це в мене вихопилося автоматично. Але він розізлився на ці мої слова вже по-справжньому і крикнув