Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Це через ваш останній, фатальний поворот. Вам слід було помчати в обхід буйвола, так ви змогли б урятувати коня.

— Зміг урятувати? Ви говорите, як старий. Такого я не сподівався від ґрінгорна.

— Та невже! У ґрінгорнів є і свої плюси, не лише мінуси!

— Так, бо якби вас не було поряд, то я би вже лежав там, на землі, розтоптаний і понівечений, як мій кінь. Ходімо нарешті до нього.

Ми підійшли до коня. Мав він кепський вигляд. Жили і нутрощі визирали з розпанаханого тіла. Він важко сопів від болю. Сем підняв свою рушницю, зарядив її і вистрелив. Потім зняв з мертвого коня збрую і сказав:

— Тепер я можу сам собі бути за коня і натягнути цю збрую на власне тіло. Так буває з тими, хто полює на буйволів.

— Де ви візьмете нового коня? — запитав я.

— Це найменша моя проблема. Просто впіймаю собі, качка б його копнула.

— Мустанга?

— Так. Буйволи прийшли. Вони почали своє переселення на південь. Тож незабаром прийдуть і мустанги. Це відомо.

— Можна я поїду з вами, коли ловитимете собі мустанга?

— Чому б і ні? Це вам також цікаво буде побачити. А тепер ходімо! Подивімося на старого буйвола! Можливо, він ще живий. Такі мафусаїли[26] затято борються за життя.

Ми підійшли до туші. Тварина була мертва. Тож тепер, коли вона лежала нерухомо, можна було ще краще роздивитися її форми. Сем перевів погляд із бика на мене, витягнув обличчя у гримасі й похитав головою:

— Це незбагненно, цілком незбагненно! Знаєте, куди ви влучили йому? У найправильніше місце! Це старезний бик, і я б десять разів подумав, перш ніж зачіпати його. Ви знаєте, хто ви, сер?

— Хто?

— Найлегковажніший із людей.

— Ого, такого мені ще ніхто не казав.

— Тому нарешті почуйте від мене. Я ж наказав вам не чіпати буйволів і сидіти у сховку. Чому ви не послухалися?

— Сам не знаю.

— Ось, бачите. Ви дієте без причини і не подумавши. Хіба це не легковажно?

— Не думаю. Мала б існувати вагома причина.

— Тоді ви повинні знати її.

— Можливо, причина в тому, що ви наказали мені, а я не дозволяю собі наказувати.

— Отже! Коли хтось бажає вам добра і застерігає від небезпеки, то вам ще більше хочеться кинутися у пекло?

— Я приїхав на Дикий Захід не для того, щоби стерегтися від тутешніх небезпек.

— Гаразд. Але наразі ви ще ґрінгорн і повинні бути обережнішими. Але якщо ви не хотіли послухатися мене, то чому кинулися саме на цього буйвола, а не на якусь самку?

— Бо це було шляхетно.

— Шляхетно! Цей ґрінгорн хоче побавитися у лицаря! Чудово, качка б мене копнула!

Сем зареготав так сильно, що аж тримався за живіт, а потім, сміючись, продовжив:

— Чуєте, сер, у майбутньому ніколи такого не говоріть! Коли справжній вестмен щось робить, то він думає не про те, чи це шляхетно, а про те, чи це доцільно.

— Але так воно було й тепер.

— Тут? Чому?

— Я обрав бика, бо в нього більше м’яса, ніж у самки.

Сем глянув на мене здивовано і замовк. Але потім знову зареготав.

— Більше м’яса? Цей юнак застрелив бика задля м’яса. Качка б мене копнула! Мені здається, що ви навіть засумнівалися у моїй сміливості, бо я націлився на самку, а не на самця?

— Ні. Але я вважаю, що полювання на самця вимагає більше сміливості.

— Щоб їсти потім м’ясо бика? Який же ви розумний, сер! Цьому бику точно не менше вісімнадцяти або і двадцяти років. Він складається з хутра, кісток і численних жил. А його м’ясо таке тверде, як вичинена шкіра, і навіть якщо ви кілька днів підряд будете його смажити чи варити, прожувати його вам однаково не вдасться. Кожен досвідчений вестмен віддасть перевагу самці перед самцем, бо її м’ясо м’якше і соковитіше. Ось бачите, наскільки ви ще ґрінгорн. Я не мав часу пильнувати вас. Ну і як пройшов цей ваш легковажний напад на бика?

І я розповів йому, як усе було. Коли ж завершив, то він подивився на мене широко розплющеними очима, похитав головою і наказав: