Віннету І - Карл Фрідріх Май

Хотів я чи не хотів? Не знаю. Можливо, мій рудий огир усе вирішив замість мене? Він вискочив із кущів і кинувся ліворуч. Але я скерував його праворуч і помчав на бика. Той відчув моє наближення й повернувся до мене. Коли ж він побачив мене, то нахилив голову, щоби зустріти вершника й коня рогами. Я чув, як Сем відчайдушно кричить, але не мав часу повернутися до нього. Я не міг вистрелити в бізона, бо, по-перше, він не наблизився до мене на відстань пострілу, а по-друге, мій кінь не слухався мене. Куля від страху влучила би просто у роги. Аби ще більше налякати мене, бізон відкинув задні ноги набік, а голову могутнім рухом підняв ще вище. Я доклав усіх зусиль, аби хоч трохи вгамувати свого коня. Потужним стрибком він проскочив повз задню частину бізона, роги якого майже черкнули мене по нозі. Стрибок привів нас у ту саму калюжу, в якій щойно катулявся бізон. Я це побачив і висмикнув ноги зі стремен: це врятувало мене, бо кінь мій послизнувся, і ми впали. Як це все могло трапитися так блискавично, я не знаю і досі, але вже наступної миті я стояв на рівних ногах біля болота з рушницею в руках. А бізон повернувся до нас і стрибнув було до коня, який і собі намагався піднятися і втекти. Тим часом буйвіл підставився мені для пострілу. Я прицілився, і для важкого карабіна настав час показати себе. Ще стрибок, і бізон уже біля коня. Але я вистрелив — бик зупинився посеред стрибка, чи то злякавшись пострілу, чи то через те, що я влучив. І я не знав, як усе було насправді. Тому відразу ж вистрелив удруге. Він повільно підняв голову, страхітливо заричав, кілька разів хитнувся в різні боки і впав на землю.

Від радості перемоги мені хотілося кричати, але слід було робити більш нагальні речі. Стадо давно втекло. Мій кінь помчав без вершника кудись праворуч і донизу, в долину, а я зауважив, як Сема Гоукенса переслідує набагато менший за мого бізон.

Важливо знати, що буйвіл, якщо його розізлити, вже не зупиниться й не полишить свого супротивника, та ще й може позмагатися з конем на швидкість. У такі моменти він демонструє сміливість, хитрість і витривалість, про які навіть не здогадуєшся, поки бачиш тварину спокійною.

Цей бик також затято переслідував свого ворога. І щоб утекти, Семові доводилося робити ризиковані повороти, що виснажували коня. Кінь точно не витримає стільки ж, скільки бізон. Тому я негайно мусив допомогти. Я не мав часу переконатися, чи справді мій бізон мертвий. Я миттю зарядив свій карабін і кинувся до Сема. Він побачив мене і хотів полегшити мені завдання, тож повернув коня до мене. Це було необачно, бо так кінь опинився на шляху бика. Я вже бачив, як бик нахилив роги. Ось одним ударом він уже підняв на роги і коня, і вершника, а коли ті впали на землю, кинувся їх топтати. Сем кликав на допомогу, наскільки міг кричати. А я все ще перебував від них на відстані приблизно ста п’ятдесяти кроків і не міг зволікати ні секунди. Постріл із ближчої відстані був би точнішим, та якби я ще повагався, то Сем міг би загинути, і якщо зараз не влучу, думав я, то принаймні є надія, що відверну увагу тварини від мого друга.

Тож я зупинився, прицілився в ліву лопатку і вистрілив. Бик підняв голову так, ніби хотів прислухатися, і повільно розвернувся. Він побачив мене й кинувся до мене. Але вже повільніше. Завдяки цьому мені вдалося поспіхом перезарядити карабін. Я впорався з цим, коли тварина вже була на відстані тридцяти кроків від мене. Та бик уже не міг бігти. Його рухи сповільнилися. Усе ж він, низько нахиливши голову зі страшними, налитими кров’ю очима, рухався просто на мене, ближче й ближче, як страшна біда, яку не зупинити. Тоді я став на коліно і прицілився. Мій рух примусив бізона зупинитися і підняти голову, щоби роздивитися мене краще. В цю мить я вистрелив у його обидва ока — у праве й ліве, а його тіло струсонула коротка судома, і велетень упав додолу.

Я відразу ж підскочив на рівні ноги і помчав до Сема. Але в цьому вже не було потреби — я побачив, як він сам іде до мене.

— Вітаю! — гукнув я йому. — Ви живі? Не поранені?

— Зовсім не поранений, — відповів він. — Тільки праве стегно болить від падіння, чи то ліве, качка б його копнула. Не можу точно визначити.

— А ваш кінь?

— Кінь пропав. Тобто він ще живий, але буйвіл простромив його рогом наскрізь. Щоб скоротити його страждання, доведеться пристрелити. Бідна тварина. Бізон мертвий?

— Я сподіваюся, що так. Подивимося?

Ми переконалися, що тварина мертва. Після цього Гоукенс глибоко зітхнув.

— Чорт забирай! Ох і поганяв мене цей старий віл! Самка була б до мене добріша. Але від биків не можна сподіватися, що вони поводитимуться, наче справжні леді.

— І як йому спала на думку дурнувата ідея погнатися за вами?

— А ви не бачили?

— Ні.

— Я вистрелив у самку, перейшовши дорогу бикові. Той розізлився на це і погнався за мною. І хоча я віддав йому другу кулю з моєї Лідді, але, здається, вона не завдала йому належної шкоди, бо він виявляв до мене таку прихильність, якій я просто не зміг протистояти. Він так ганявся за мною, що я навіть не міг перезарядити рушницю. Тож я викинув її геть, бо вона мені лише заважала, і застосовував руки