Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Але з нотатника не видно, скільки роботи припадає на кожного, — сказав він. — Ви зайшли занадто далеко зі своїм бажанням допомогти друзям.
Тут Гоукенс хитро засміявся:
— Подивіться ще в його нагрудній кишені, містере Вайте! Там є бляшанка з-під тютюну, але тепер замість тютюну там папір, його особистий щоденник, щоб мене качка копнула. І там усе описано зовсім не так, як в офіційному звіті, де він намагається приховати лінь своїх товаришів.
Сем знав, що я справді вів щоденник і носив його у порожній бляшанці з-під тютюну в нагрудній кишені. І мені було неприємно, що він розповів про це. Вайт попросив мене показати йому і щоденник. Щó мені було робити? Хіба мої товариші заслуговували на те, щоб я працював замість них навіть без слова подяки, а потім ще й замовчував правду? Я зовсім не збирався зашкодити їм, але й не хотів поводитися неввічливо з Вайтом. Тому я дав йому свій щоденник, але за умови, що він ніколи не покаже його ще комусь. Він прочитав щоденник і повернув його мені, багатозначно кивнувши.
— Взагалі-то я мав би взяти зі собою ці записи й показати там, де слід. Ваші колеги — негідники, яким не варто виплачувати жодного долара. Натомість вам слід заплатити втричі більше, ніж домовлено. Але я зроблю так, як ви просили. Та я хотів би звернути вашу увагу на те, щоб ви обов’язково зберегли ці записи. Згодом вони можуть стати вам у великій пригоді. А тепер розбудімо наших «зразкових» джентльменів.
Він підвівся й почав галасувати. І «джентльмени» повилазили з кущів із виряченими очима й перекошеними обличчями. Бенкрофт спершу хотів грубо вилаятися за те, що його розбудили, але став увічливішим, коли я сказав йому, що приїхав містер Вайт із сусідньої групи. Вони ще ніколи не бачили один одного. Насамперед Бенкрофт запропонував гостеві склянку бренді. Але не на того натрапив. Вайт використав цю пропозицію як претекст до суворої звинувачувальної промови, якої Бенкрофт точно ніколи ще не чув на свою адресу. Якусь мить він мовчки і здивовано слухав, а потім підійшов до мовця ближче, вхопив його за руку і крикнув до нього:
— Сер, ви не хотіли би назвати ваше ім’я?
— Мене звати Вайт, я ж казав вам.
— І хто ви такий?
— Головний інженер сусідньої групи.
— Хіба хтось із нас пхається туди зі своїми наказами?
— Ні.
— Отож! Мене звати Бенкрофт, і я головний інженер цієї групи. Мені теж не має права наказувати ніхто з вашої групи, навіть ви, пане Вайте.
— Це правда, що ми з вами рівні, — спокійно погодився Вайт. — Ми не маємо права наказувати одне одному. Але коли один із нас бачить, що другий шкодить справі, для якої всі ми працюємо, то його обов’язком є звернути увагу всіх, кого це стосується, на помилку. Ваша життєва мета, здається, застрягла у бочці з бренді. Я нарахував шістнадцять чоловік, які лежали п’яні, коли я приїхав сюди дві години тому, отож…
— Дві години тому? — перебив його Бенкрофт. — Ви вже так довго тут?
— Саме так. Я переглянув креслення і довідався, хто їх робив. Ви тут влаштували собі справжній рай, а один-єдиний працівник, до того ж наймолодший, робив за вас усю роботу!
Тут Бенкрофт підійшов до мене і прошипів:
— Це все ви йому наговорили, ви і ніхто більше! Ви все вигадали, нікчемний брехун, підступний зрадник!
— Ні, — заперечив йому Вайт. — Ваш юний співробітник говорив про вас тільки хороше і поводився як справжній джентльмен. Він навіть захищав вас, і я раджу вам попросити у нього пробачення за те, що ви назвали його брехуном і зрадником.
— Попросити пробачення? Нізащо! — цинічно засміявся Бенкрофт. — Цей джентльмен не вміє відрізнити трикутника від квадрата, але, попри те, має нахабство вважати себе геодезистом. Ми саме через нього й не просунулися вперед, бо він усе робив неправильно і затримав нас, а тепер, замість зізнатися в цьому, наговорив вам на нас.
Продовжити він не зміг. Я був терплячим багато місяців і дозволив цим людям думати про себе все, що їм заманеться. І ось настав момент продемонструвати їм, що вони недооцінювали мене. Я схопив Бенкрофта за лікоть і стиснув так сильно, що від болю той не зміг договорити розпочатого речення.
— Містере Бенкрофте, ви випили забагато бренді і не виспалися після цього. Я сподіваюся, що ви все ще п’яний, і вважатиму, що ви нічого не говорили.
— Я п’яний? Ви збожеволіли! — крикнув він до мене.
— Так, саме п’яний! Бо якби я знав, що ви сказали таке про мене у тверезому стані, то мусив би відлупцювати вас, як неслухняного хлопчака. Зрозуміло? Ви й далі збираєтеся заперечувати свій стан?
Я міцно тримав його за лікоть. А він точно ніколи б не подумав, що настане момент, коли йому доведеться боятися мене. Бенкрофт зовсім не був слабаком, але вираз мого обличчя налякав його. І хоча він так і не підтвердив, що справді