Віннету І - Карл Фрідріх Май

— У полон? Це буде непросто, бо їх прийде більше, ніж нас. Хіба що твій план збігається з моїм.

— Який план?

— Заманити кайова у таке місце, де вони не зможуть захищатися.

— Так, це і є мій план.

— Мій також. Ти знаєш цю місцевість, і я хотів запитати тебе, чи тут є таке місце.

— Є одне таке, розташоване неподалік, це невеличка ущелина поміж гір, схожа на каньйон. Туди я і хочу заманити ворогів.

— Думаєш, це тобі вдасться?

— Так. І коли вони опиняться у цій ущелині, з обох боків оточеній прямовисними скелями, ми нападемо на них спереду і ззаду. Тоді вони змушені будуть здатися, якщо не захочуть, аби їх знищили без бою. Я подарую їм життя, мені буде достатньо, якщо в мої руки потрапить Сантер.

— Дякую тобі! Мій брат Віннету має відкрите серце для доброго слова. Можливо, він буде таким же милосердним і щодо інших.

— Що має на увазі мій брат Чарлі?

— Ти хотів присягтися, що мститимеш усім білим, а я хотів попросити тебе, не робити цього відразу, а зачекати аж до похорону. Чи можу я тепер довідатися про твоє рішення?

Він на мить опустив голову, а потім подивився мені в очі і показав на хижу, де лежали раніше тіла загиблих.

— Минулу ніч я провів біля мерців і боровся сам зі собою. Помста здавалася мені великою і сміливою ідеєю. Я хотів зібрати воїнів усіх червоношкірих племен і виступити проти білих. Мабуть, мене б перемогли. Та я переміг у битві зі самим собою цієї ночі.

— І ти відмовився від такої великої і сміливої ідеї?

— Так. Я запитав трьох людей, яких найбільше люблю. Двох мертвих і одного живого. Вони порадили мені відмовитися від цього плану, і я вирішив послухатися їхньої поради.

Я висловив запитання, але не словами, а самим лише поглядом. І він продовжив:

— Мій брат Чарлі знає, про кого я говорю? Я маю на увазі Клекі-Петру, Ншо-чі і тебе. Я питав подумки вас трьох і тричі отримав ту саму відповідь.

— Так, якби вони обоє ще жили і ти запитав їх, то вони точно сказали б те саме, що й я. Твій план був справді величним, і ти — єдина людина, яка могла б утілити його в життя, але…

— Нехай мій брат думає і говорить про мене скромніше, — перебив мене Віннету. — Якби якомусь червоношкірому вождеві справді вдалося об’єднати довкола себе воїнів усіх племен, то це трапилося б не враз, а протягом довгого і складного процесу, який тривав би ціле людське життя. А наприкінці такого життя уже було б занадто пізно починати боротьбу. Один, навіть дуже великий і знаменитий червоношкірий не зможе виконати цього завдання, а після його смерті бракуватиме наступника, здатного продовжити і завершити його справу.

— Це добре, що мій брат Віннету дійшов такого висновку. Це дуже правильний висновок. Тривалості життя одного вождя не вистачить, а наступника він може не знайти. Але навіть якби такий наступник знайшовся, то війна червоношкірих із білими закінчиться для вас трагічно.

— Віннету знає. Це тільки прискорить наш кінець. І навіть якби ми вийшли переможцями з усіх воєн, блідолицих усе одно настільки більше, що вони могли б посилати проти нас все нові і нові війська, а ми не мали б як поповнити свої втрати. Тож наші перемоги закінчаться для нас так само сумно, як і поразки. Так сказав я собі, коли сидів уночі поряд зі своїми мерцями, і так вирішив відмовитися від свого наміру. Я постановив обмежитися тим, аби схопити вбивцю і помститися всім тим, хто допоміг йому і прийшов із ним, аби напасти на нас. Але й від цього мій брат Чарлі відмовив мене. Моя помста буде полягати тільки в тому, що я впіймаю і покараю Сантера. А кайова ми відпустимо.

— Твої слова спонукають мене знову пишатися нашою дружбою. Я ніколи цього не забуду. Ми обоє переконані, що кайова таки прийдуть. Тепер ідеться лише про те, щоби довідатися момент цього їхнього приходу.

— Вони прийдуть сюди сьогодні, — сказав Віннету настільки впевнено, ніби йшлося про доконаний факт.

— Чому ти так у цьому впевнений? — запитав я.

— Я роблю висновки з того, що ти розповів мені про вашу останню поїздку. Кайова лише вдали, ніби пішли назад, до свого пуебло, але насправді хотіли заманити вас сюди. Вони поїхали в обхід, бо інакше з’явилися б іще вчора. Ще дещо затримало їх.

— Щó саме?

— Сем Гоукенс. Вони не взяли його зі собою сюди, а переправили до свого селища. Для цього потрібно було дочекатися відповідної нагоди. А разом із Семом вони відправили й гінця, який повідомить про напад на нас.

— Тобто ти вважаєш, що на нас підуть усі мешканці селища кайова?

— Так, ті вороги, з якими ви