Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— То візьми й мене з собою, Маріє… Ну, будь ласка…

— А якщо не візьму, то це означатиме, що я тебе не люблю і навіть не хочу любити… за твоїм принципом…

— Ну й що! — рвонувся вперед Тік. — Якщо ти мене візьмеш, то це вже однаково.

— Стривай-но, Тіку, бо щось я тебе не розумію. Спершу ти казав, що хочеш, аби я тебе любила, так?

— Я хочу, щоб ти мене взяла з собою!

— Я тебе геть не розумію, — підколола його Марія.

— Кажи! Береш мене з собою чи ні?

— Тіку! Я щиро прошу повірити мені. Я не беру тебе з собою, бо дуже тебе люблю.

Марія справді була розчулена. В її уяві почали виникати страхітливі загрози й небезпеки на шляху експедиції, і вона не хотіла наражати на них свого любого братика.

— Тіку! Ми проведемо всі канікули разом, кажу тобі від щирого серця. Тільки перших кілька днів…

— Я хочу знати точно: береш мене?

— А навіщо тобі така точність?

— Кажи! — наполягав малюк. — Береш мене чи ні?

— Ні!

— Точно?

— Точно!

Тік погрозливо скреготнув зубами.

— Ходімо, Цомбі! Ми тільки згайнували час… Ти не сестра, ти… ти баба-яга!

— Тіку!

— І якщо хочеш знати, то ти поняття не маєш, як читати вірші!

Скоряючись практичному духові, який панував у ньому, Тік не довго переживав поразку. Він кілька разів гаркнув на Цомбі, обізвавши його шавкою й паршивим псом, зваливши на нього головну причину невдачі, потім вирішив спробувати щастя з другим зайцем, себто — піти пошукати казку, бо до завтра, коли треба з’явитися з казкою, залишалося дуже мало часу, але поки що він сном-духом не знав, як і де йому знайти книжку. Отже, зараз хоч-не-хоч доводилось відмовлятися від розкриття таємниці черешняків… до наступного дня, тоді він їх неодмінно таки доконає…

Обтяжений чи облегшений цими думками, він спинився перед ворітьми. На його подив, ворота відчинилися раніше, ніж він доторкнувся до них рукою… Малий ледве встиг сховатися за рятівне дерево. З дуже величезним жалем хлопець вимушений був поміняти зайців, тобто повернутися до рішення, обраного раніше, бо в ворота зайшли з загадковими обличчями троє черешняків — Віктор, Дан і Урсу. Бігти за казковим означало б відкинути ногою щастя, і Тік, відомий своєю здатністю швидко обирати рішення, не хотів робити із щастя ворога. Практичний, як завше, він одразу знайшов собі якесь діло надворі на превелику радість Цомбі.

Марія нетерпляче вийшла назустріч хлопцям.

— Ви знайшли якусь корабельню?

Дан, найпригніченіший з-поміж усіх, відповів коротко:

— Ні!

— І навіть не знаємо, де її шукати, — додав Віктор. — Хто має човна в місті? І для чого його тут можна мати?

— Нещастя наше, що ми народилися тут, — розлютився Дан. — Чуєте! Кому спало на думку заснувати це місто на березі рівчака завширшки як кінська шлея й завглибшки як наперсток?.. Ох, якби моя сила, я переніс би його на берег моря і втішався б водою, човнами, пароплавами…

— Я вдовольнилась би меншим, — остудила його запал Марія. — Лише човном. Або легеньким вітрильником чи невеличкою моторкою, або…

Погляд Марії несамохіть упав на водограй, і слова її враз завмерли на вустах. Там, стоячи над калюжею, Тік жваво пускав на воду кораблики. Щонайменше десять паперових корабликів плавали в калюжі.

— …Або паперовим корабликом, — доповнив Дан. — Як бачите, це єдине, що нам під силу. Мамо рідна, нам судилися важкі дороги… а особливо безсилля.

— Не зовсім так, — утрутився Віктор. — Проблема не є нерозв’язна, як тобі здається, Дане. Було б найпростіше, приміром, побудувати пліт. Не знаю, чи не прийдемо ми, врешті-решт, саме до цього…

— А чому б нам не почати його будувати? — вихопився Урсу. — Матеріалу, слава богу, є вдосталь.

— Якщо ти пообіцяєш донести його туди на спині… — розсміявся Віктор.

Урсу хотів був відповісти, що він ладен нести два плоти на спині, аби тільки вдалася експедиція, та побоявся, що не зможе чітко викласти це словами.

— А як ти, Вікторе, думаєш транспортувати їх? — спитала Марія.

— Якнайпростіше: в рюкзаках.

— Покажи-но мені, як це буде, і я стану гускою, — сміливо глянув на нього Дан.

— Ти хочеш сказати — гусаком, — поправила його Марія.

— Та хоч би чим — гускою, гусаком, качкою, всім, чим ви захочете. Навіть цілим пташником, якщо треба буде. Щоб ви на мені общипували дошки…

— Ось глянь, любий мій перетинчастолапий, як можна транспортувати пліт, — почав пояснювати Віктор. — Ми беремо в рюкзаки цвяхи, молотки, обценьки, мотузки, скоби…

— Дошки, рейки, кілки, колоди, — додав Дан.

— Ні! — перепинив його Віктор. — Нам не треба їх брати з собою. Дерева досить у горах, чи ти забув, що гори… Як там сказано у вірші, Маріє?

Марія не забарилася відповісти:

— «З шапками лісів на головах»…

— Так, — усміхнувся Віктор. — Шапки дерев…

Марія, Урсу й навіть Тік, який чітко напружив слух, зрозуміли Вікторів план.

— Отже, проблему ніби й розв’язано, — сказала Марія.

— Не зовсім так, — уголос розмірковував Віктор. — Пліт має чимало вад. Для озера, для великої річки, для однієї людини, для двох — це дуже важливо. Крім того…

— Стривай! — закричав