Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Ну навіть якщо й так.

— Тоді мене дивує, чому кайова не вжили жодних заходів безпеки.

— Нічого дивного. Вони не чекають нас уже зараз. Мабуть, сподіваються на нашу появу аж завтра. Щойно стемніє, я проберуся до них і розвідаю ситуацію. Тоді стане зрозуміло, щó нам робити далі. Я мушу добути цього Сантера!

— Тоді я з вами!

— У цьому немає потреби.

— Але в мене є така потреба.

— Коли Сем Гоукенс іде на розвідку, то йому не потрібні помічники. Я не візьму вас зі собою. Я знаю вас і вашу так звану «людяність». Імовірно, що ви захочете зберегти життя цьому вбивці.

— Таке мені не примариться навіть у нічному кошмарі!

— Не прикидайтеся!

— Я говорю те, що думаю, — запевнив його я. — Я теж хочу спіймати Сантера, і то живого, щоби привезти його до Віннету. Але коли я побачу, що живим його не спіймати, то пущу йому кулю в лоба. Будьте певні цього.

— Ось це я й маю на увазі: кулю в лоба! Ви не захочете, щоби його мучили. Я також не шанувальник таких акцій. Але цьому негідникові я бажаю якомога повільнішої та сповненої мук смерті. Бажаю від щирого серця. Ми впіймаємо його і привеземо до Віннету. Мені лише слід розвідати, скільки там кайова.

Я вирішив промовчати, бо побачив, що слова Сема спровокували недовіру в апачів. Вони пам’ятали, як я заступався за Раттлєра, тож тепер цілком могли повірити, що я поводитимуся подібно. Тому я вдав, що погодився із Семом, і ліг на траву біля свого коня.

Сонце давно сховалося за обрій, і поволі западала темрява. На протилежному березі у кайова загорілися численні вогнища. Полум’я здіймалося високо вгору. Це зовсім не типово для обережних червоношкірих, і в мене лише посилилася підозра, що таким чином вони хочуть приспати нашу пильність і заманити у пастку. Ми мали повірити, що вони не підозрюють про нашу присутність, і напасти на них. Якби ми так і зробили, то потрапили б просто їм у зуби.

Поки я розмірковував про це, то почув дивний звук. Він долинав у мене з-за спини, де ніхто з наших не лежав, бо я обрав собі місце трохи осторонь від усіх. Я прислухався, і звук повторився. Це було ледь чутне шелестіння листя і гілок, які розсували. На гілках були колючки, і саме вони шурхотіли й потріскували.

Я відразу ж збагнув, звідки долинає цей звук. За мною, поблизу трьох дерев, що стояли тісно одне біля одного, був ожиновий кущ. Звідти й долинав шурхіт. Це могла бути тварина: у такому разі жодної небезпеки не було. Але наша ситуація вимагала пильності.

Високі вогнища, які горіли у таборі кайова, освітлювали і нас — не надто яскраво, але контури предметів можна було розрізнити. Тож я вирішив спробувати роздивитися, щó ж шарудить у кущах. Для цього обійшов галявину з протилежного боку і непомітно підкрався до куща ззаду. Підійшовши ближче, я ліг на землю і далі вже поповз. Мого відходу і появи не зауважили навіть мої супутники. Тож я підповз до куща на відстань витягнутої руки. З протилежного берега світили вогні, але кущ був надто густим, аби побачити, щó у ньому всередині. Аж тут знову почулося шелестіння, але цього разу вже не зсередини, а збоку куща. Тому я підкрався туди і побачив те, на що й сподівався.

У кущі сиділа людина, індіанець, який сáме збирався податися геть. Це він видавав дивний звук, але діяв майстерно, бо замість суцільного гучного шелестіння час від часу чулися лише поодинокі тихенькі звуки, ніби ламалися соломинки, а не гілки. Я ж почув його лише тому, що був дуже близько. Тіло індіанця вже було зовні, у кущі залишалася тільки одна рука, плече і голова.

Я підповз до нього ще ближче. У цю мить він обережно вибирався з гілок. Його плечі, шия і голова уже були назовні, залишалося витягти лише руку. Тут я став на коліна, схопив його лівою рукою за шию і вдарив кулаком у голову. Він затих.

— Щó це таке? — запитав у цю мить Сем. — Ви нічого не чули?

— Це, напевно, кінь Убивчої Руки, — припустив Дік.

— Його самого немає. Цікаво, куди ж він подівся? Сподіваюся, він не наробить дурниць! — пробурмотів Гоукенс.

— Дурниць? Він? — запитав Вілл Паркер. — Він ще не зробив жодної дурниці і, мабуть, ніколи вже не зробить.

— Не думаю! Цей хлопець здатний потай пробратися до кайова, щоби зберегти життя цьому негіднику!

— Ні, він такого не зробить. Він радше задушить убивцю, ніж дасть йому втекти. Доля обох убитих надто сильно зачепила його. Це ти мусиш визнати.

— Можливо. Але я однаково не візьму його зі собою згодом, коли піду до кайова. Він мені не допоможе. Я хочу тільки порахувати їх і роздивитися місцевість, а там вирішимо, як саме нам напасти. Іноді він непогано справується як на ґрінгорна, але наблизитися до табору кайова, який так яскраво освітлений, — цього йому точно не вдасться. Червоношкірі знають, що ми приїдемо. Тож вони будуть обережні і прислухатимуться так уважно, що тільки старий вестмен зможе підкрастися непомітно.