Віннету І - Карл Фрідріх Май
Спершу я подався донизу вздовж нашого берега річки і зайшов так далеко, щоби мене не міг освітити вогонь із табору. Я дійшов аж до кінця лісу на протилежному березі. Унизу вогнища не розпалили, і за деревами полум’я не було видно. Таким чином тут було достатньо темно, щоби я міг непомітно спуститися до гирла річки, а потім знову піднятися вгору. Я перебував під захистом дерев і, лігши на землю, поповз уперед. Горіло вісім вогнищ. Їх було явно забагато, бо я нарахував усього сорок індіанців. Отже, вогнища мали тільки показати нам, де саме розташувалися індіанці.
Червоношкірі сиділи групами біля своїх багать під деревами і тримали зброю біля себе. Нам було б скрутно, якби ми необачно потрапили в цю пастку! Хоча вона була виставлена так невміло, що тільки вкрай неуважні люди могли б у неї вскочити. Коні червоношкірих паслися у прерії.
Я б радо підслухав одну з груп, а найкраще ту, в якій був їхній керівник, бо там точно говорили про те, що мене цікавило. Але як знайти того, хто є головним у цій групі? Мабуть, саме там мав бути й Сантер, — подумав я. Тож я пересувався від дерева до дерева, щоб знайти втікача.
Через якийсь час я таки побачив його. Він сидів разом із чотирма індіанцями, жоден із яких не мав на собі відзнак вождя. Але в цьому і не було потреби, бо за звичаями червоношкірих головним завжди вважається найстарший. На жаль, я не міг підібратися так близько, як хотів би, бо не було де заховатися. Тільки кілька дерев стояли поряд і відкидали хоч і ненадійну, але тінь, у якій можна було б причаїтися. Від восьми вогнищ кожне дерево відкидало відразу кілька тіней і півтіней, чиє мигтіння робило ліс якимсь химерним.
На щастя, червоношкірі говорили між собою доволі голосно: вони не вважали за потрібне критися. Ми мали не лише побачити їх, але й почути. Я підповз до згаданого дерева і причаївся у тіні. Група індіанців із Сантером була від мене на відстані приблизно дванадцяти кроків. Це було доволі необережно, бо мене могли помітити як індіанці з цієї групи, так і з інших. Тут я почув, що Сантер виголошує промову. Він розповідав про гору Наґґет і заохочував червоношкірих піти туди разом із ним, аби добути золото апачів.
— Мій білий брат точно знає місце, де можна знайти золото? — запитав найстарший із чотирьох індіанців.
— Ні. Але ми легко його знайдемо, бо апачі повернулися назад дуже швидко. Ми сподівалися, що встигнемо підслухати їх у сховку, але не встигли.
— Тоді пошуки марні. Можна ходити туди десять разів підряд і шукати, але нічого не знайдемо. Але оскільки наш білий брат зробив нам послугу тим, що убив найбільшого нашого ворога і його доньку, то ми також зробимо йому приємність і поїдемо разом із ним, аби допомогти у пошуках. Але перед тим потрібно ще упіймати твоїх переслідувачів і вбити Віннету.
— Віннету? Але ж він точно буде серед переслідувачів!
— Ні. Йому не можна відходити від мертвих, а біля нього залишиться і більшість його воїнів. Менша група, мабуть, поїхала вслід за тобою, і нею точно керуватиме Вбивча Рука, цей смердючий пес, який прострелив коліна нашому вождеві. Цю банду ми й візьмемо сьогодні в полон!
— А потім поїдемо до гори Наґґет, аби вбити Віннету та забрати собі золото!
— Але це трапиться не так швидко, як собі думає наш білий брат. Віннету має поховати свого батька і сестру, і не можна йому заважати, бо такого не пробачить нам Великий Дух. А коли він завершить церемонію, ми нападемо на нього. Адже тепер він не піде до міста блідолицих, а повернеться додому. Дорогою ми влаштуємо засідку або заманимо його в пастку так, як ми зробили це сьогодні з Убивчою Рукою. Я тільки чекаю на розвідника, який заховався на протилежному боці ріки, і на повідомлення вартових, які стоять тут далі, біля нас.
Почувши це, я злякався. Отже, перед лісом стояли вартові. Сем Гоукенс може не помітити їх, і його схоплять! Тільки подумавши про це, я почув крик відразу кількох голосів. Керівник групи зірвався на ноги і прислухався. Всі решта кайова також затихли і вслухалися.
Тут з боку лісу надійшла група чоловіків. Це були четверо червоношкірих, які вели одного білого. Той боронився, але марно. Його не зв’язали, але тримали йому біля горла ножі. І цим білим був мій необережний Сем! Моє рішення було миттєвим — я не можу залишити його в біді, навіть якщо ризикуватиму власним життям.
— Сем Гоукенс! — вигукнув Сантер, який відразу ж упізнав мисливця. — Добрий вечір, сер! Ви вже, мабуть, і не думали знову мене побачити?
— Негідник! Злодій! Убивця! — крикнув безстрашний Сем і вхопив свого ворога за горло. — Добре, що я дістався до тебе. Тепер ти дістанеш, качка б мене копнула!
Сантер намагався боронитися. Але тут повставали зі своїх місць червоношкірі і відтягнули від нього Сема. Я миттю скористався цією метушнею: вихопив два револьвери і одним стрибком опинився серед індіанців.