Віннету І - Карл Фрідріх Май
Ми швидко пересувалися гірським масивом, який Віннету і його батько називали горами Наґґет. Перед нами простягався трав’янистий масив прерії, на якому спершу ще росли чагарники, а згодом уже тільки трава, почасти ще зелена, але здебільшого вже суха. Слід було дуже чітко видно, бо Сантер переважно гнав галопом, тож копита його коня глибоко втискалися в землю.
Коли почало темніти, ми зійшли з коней і йшли пішки слідом, аж поки вже зовсім споночіло. Тут ми й зупинилися, на щастя, на галявині, де трава була ще доволі соковитою. Коні могли вволю попастися. А ми загорнулися в ковдри і лягли спати там, де стояли.
Ніч була дуже холодною, і я зауважив, що мої супутники через це часто прокидалися. Я також не міг спати. Раптова смерть Інчу Чуни та його доньки не давала мені спокою, і щоразу, заплющивши очі, я бачив перед собою їхні тіла у калюжі крові і чув останні слова Ншо-чі. Тепер я докоряв собі, що не поводився з нею привітніше і що не висловився точніше у розмові з її батьком. Мені здавалося, що через це я звів її в могилу.
Під ранок стало ще холодніше, і я піднявся на ноги, щоби зігрітися під час руху. Сем Гоукенс зауважив це і сказав:
— Вам холодно, сер? Треба було взяти зі собою грілку. Ґрінгорни люблять бавитися такими штучками. Через це я й люблю свій старий плащ. Він не пропускає ні індіанських стріл, ні холоду. Позичити вам його?
Через холод ми прокинулися ще до світанку і щойно могли роздивитися слід у траві, рушили далі. Наші коні відпочили, і вночі їм теж було холодно. Тож на ранок вони рухалися швидко, і нам навіть не потрібно було їх пришпорювати.
Ми їхали по прерії, але поволі місцевість ставала дедалі горбистішою. На горбах трава була сухою і твердою, у долинах зеленішою і м’якшою. Час від часу ми зупинялися біля води, щоби напоїти коней. Якщо досі слід дуже чітко вів у східному напрямку, то десь із обіду він повернув південніше. Коли Гоукенс зауважив це, то на його обличчі з’явився стурбований вираз. А коли я запитав про причину, він відповів:
— Якщо мої побоювання правдиві, то наші старання можуть виявитися марними.
— Чому?
— Цей хлопець непростий. Здається, він їде до кайова.
— Він не зробить цього!
— Чому ні? А щó ви думали — він сидітиме посеред прерії і з любові до вас чекатиме, аж його наздоженуть і схоплять? Він намагається врятуватися всіма можливими способами. Він же не дурень і побачив, що наші коні кращі за його. Тож йому нескладно було здогадатися, що незабаром ми його наздоженемо: так йому і спала на думку непогана ідея шукати захисту в кайова.
— Але чи вони зустрінуть його з розкритими обіймами?
— Навіть не сумнівайтесь. Достатньо йому буде розповісти, що він застрелив Інчу Чуну і Ншо-чі, і кайова стрибатимуть від радощів. Нам треба намагатися схопити його ще до нинішнього вечора.
— Як ви вважаєте, чи давно він тут проїздив?
— Це не має жодного значення. Тут він їхав уночі. Нам слід дістатися до місця, де він ночував. Там ми побачимо, коли він вирушив у дорогу сьогодні. Що довше він спав, то швидше ми його наздоженемо.
Приблизно в обід ми таки знайшли місце, де Сантер зупинявся. Було видно, де лежав його кінь. Тварина мала бути дуже втомлена, це ми помітили вже зі сліду. Мабуть, вершник був не менш виснажений, бо його слід був не давнішим ніж дві години. Здається, він проспав довше, ніж збирався. Це означало, що відстань, яку він проїхав уночі, ми вже подолали. Тепер ми були до нього навіть на півгодини ближче, ніж учора, на початку переслідування.
Його слід вів ще південніше, до Ред-Рівер. Ми лише вкрай рідко давали можливість перевести подих своїм коням, бо були рішуче налаштовані наздогнати Сантера ще до вечора.
Після обіду довкола нас знову була зелена прерія, а потім з’явилися навіть кущі. Уважно розглянувши слід, ми зробили висновок, що відстаємо від Сантера лише на півгодини. Тут на горизонті з’явилася темна смуга.
— Це ліс, — сказав Сем. — Думаю, що ми виїдемо на одну з північних приток Ред-Рівер. Але краще б ми далі їхали по прерії — так було б зручніше.
І так справді було б зручніше для нас, бо в савані все видно, а в лісі доволі легко заблукати і збитися на манівці. Тим більше, що ми страшенно поспішали і не мали змоги уважно обстежити терен, перш ніж заглибитися у нього.
Сем мав рацію. Ми виїхали до невеличкої, майже пересохлої річки, лише де-не-де виднілися калюжі. На берегах стояли дерева і кущі, але це не був справжній ліс, а лише більші та менші групки дерев, розташовані на різній відстані від берега.
Коли ж почало сутеніти, ми опинилися вже
