Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Ні, але вестменові це б знадобилося.
— Навіщо?
— Бо іноді це може стати у пригоді.
— Як?
— Побачите згодом. Коли ми знайдемо кінські сліди, то я порівнюватиму їх із цим малюнком.
— А! Дійсно! Правильно! Це справді не так уже й безглуздо! Це ви також вичитали у своїх книгах?
— Ні.
— А звідки знаєте?
— Це самó спало мені на думку.
— Отже, й справді існують ідеї, які завдають собі клопоту спадати вам на гадку? Ніколи б не подумав.
— Справді, Семе. У мене в голові їм, мабуть, приємніше, ніж під вашою перукою!
— Так йому! Так йому! — вигукнув Вілл Паркер. — Не дозволяйте йому більше сміятися з вас. Це ж усі бачать, що ви давно його переплюнули, сер.
— Замовкни! — крикнув на нього Сем із удаваною люттю. — Щó ти розумієш у плюванні і перепльовуванні! Повсякчасні нагадування про мою перуку — образливі. Я не можу цього далі терпіти.
— А щó ти можеш із цим зробити?
— Я подарую цю перуку тобі і так позбудуся її, а ти тоді довідаєшся, які думки під нею ховаються. До речі, я ж погодився, що ідея нашого ґрінгорна не така вже й погана. Тільки він мав би намалювати такий же гарний кінський слід і для тих десяти апачів, які поїхали у протилежному напрямку довкола гори.
— Я не зробив цього, бо не вважав за потрібне, — пояснив я.
— Не потрібно? Чому?
— Бо я не вірю, що вони зможуть порівнювати слід на землі із малюнком. Вони ніколи такого не робили, тож навряд чи малюнок якось їм допоможе. А крім того, я переконаний, що вони не натраплять на слід Сантера.
— А я стверджую протилежне. Не ми, а вони знайдуть слід, бо Сантер точно поїде на захід.
— Я не певний у цьому.
— Не певний? Коли ми зустріли його, то він збирався на захід, тож і тепер поїде туди.
— Навряд. З його безслідного зникнення випливає, що він доволі спритний чоловік. Тож він подумає собі те саме, про що ми зараз говорили, і поїде якраз у протилежному напрямку. Мабуть, на схід. Це ж не так складно передбачити.
— Ваші слова не без логіки. Сподіваємося, що це таки правда.
Ми пришпорили коней і поскакали через прерію, а гори залишалися ліворуч від нас. Ми намагалися обирати дорогу так, аби їхати по м’якій землі, де Сантер міг би залишити чіткий слід, якби проїздив тут. Наші очі в цей час були постійно опущені додолу. Бо що швидше ми їхали, то уважніше треба було дивитися, щоби не пропустити слід.
Так минула година, потім ще тридцять хвилин, і ми вже майже завершили своє півколо біля гори, коли нарешті зауважили темну смугу, яка криво тягнулася по траві. Це був слід, і до того ж слід лише одного вершника, — тож, мабуть, саме той, який ми шукали. Ми спішилися, і я пройшов кілька кроків, аби знайти чіткий відбиток. А коли знайшов його й порівняв з малюнком, то побачив, що обидва відбитки майже ідентичні: тож це точно мав бути слід Сантера.
— Такий малюнок і справді дуже зручно мати при собі, — сказав Сем. — Запам’ятаю це.
— Так, запам’ятай! — сказав Паркер. — І ще одне на додачу!
— Щó?
— Дійшло до того, що колишній вчитель вчиться у свого учня!
— Ти хочеш подратувати мене, старий Вілле? Це тобі не вдасться, качка б мене копнула, — засміявся Сем. — Це ж справжня честь для вчителя, коли учневі вдасться перевершити його. Щодо тебе, на жаль, від такої надії доводиться відмовлятися зі самого початку. Скільки років я не намагався зробити з тебе справжнього вестмена, але марно! На старості років ти вже точно не навчишся того, чого не зміг навчитися замолоду.
— Сам знаю! Називай мене ґрінгорном, якщо ти не можеш жити без цього слова, але Вбивчій Руці це слово вже не личить.
— Та ти і є ґрінгорн, ще й який! Старий ґрінгорн, якому слід соромитися перед цим юнаком, бо він уже пішов значно далі за тебе, качка б мене копнула.
Попри цю пересварку, всі ми погодилися на тому, що слід Сантера не давніший, ніж дві години. Ми б із радістю відразу помчали за ним, але треба було зачекати на апачів. Це тривало, на жаль, хвилин сорок п’ять. Я відразу ж відрядив одного з апачів до Віннету з повідомленням, що ми знайшли слід. Посланець мав залишитися біля вождя, а ми вирушили на схід.
У нас залишалося не більше, ніж дві години дня, тож варто було поквапитися. Ми повинні були якомога далі заїхати, поки було світло, бо потім нам доведеться чекати аж до ранку. Ми ж не можемо їхати, не бачачи сліду.
А тим часом Сантер, певна річ, якраз використає вечір, а можливо, й