Віннету І - Карл Фрідріх Май
Я послав йому навздогін дві кулі, які, напевно, не влучили, а потім кілька разів вистрелив по індіанцях, аби ті від несподіванки відступили назад, і крикнув Семові:
— За мною, бігом!
Здавалося, що від здивування червоношкірі цілком утратили здатність рухатися. Вони стояли як укопані навіть тоді, коли я по них стріляв. Але я намагався поцілити так, аби поранення не загрожувало життю. Схопивши Сема за рукав, я потягнув його за собою геть, до лісу, а потім — через русло річки. Все відбулося так швидко, що від моменту мого нападу і до втечі минуло менше ніж хвилина.
— Чорт забирай, як це було вчасно! — витиснув зі себе Сем, коли ми вже опинилися поза небезпекою. — Ці негідники…
— Потім розкажете, а зараз — за мною! — перервав його я і потягнув його за рукав; ми побігли вниз руслом річки, щоб якомога швидше зникнути з поля зору червоношкірих і щоби стати недосяжними для їхніх куль.
Урешті здивовані кайова отямилися. За нами почулися їхні крики, що цілком заглушили кроки Сема. Потім залунали постріли. Це був якийсь пекельний гармидер.
Чому я не втікав вгору руслом ріки, до нашого табору? З однієї дуже вагомої причини: індіанці у темряві не могли нас бачити, бо внизу було темно, тож вони кинулися догори, бо вирішили, що ми подалися у тому напрямку. Тому, рухаючись вниз, ми могли почуватися у цілковитій безпеці і спокійно повертатися до табору, зробивши невеликий гак.
Коли я вирішив, що ми вже пройшли достатньо далеко, то лише тоді зупинився. Крики червоношкірих все ще долинали десь здалеку. Але там, де я стояв, усе було спокійно.
— Семе! — крикнув я здушеним голосом.
Жодної відповіді.
— Семе, ви чуєте мене? — запитав я уже голосніше.
Він знову не відповів. Куди ж він подівся? Адже він мав іти за мною! Може, він упав і поранився? Бо я, тікаючи, пробігав через багнюку й калюжі з водою. Тому, зарядивши свій револьвер, я повільним кроком повернувся назад, аби знайти Сема.
Галас кайова наближався до мене з кожним моїм кроком. Так я повернувся аж до місця, де наказав Сему бігти за мною. Але не знайшов його там. Мабуть, він, не погодившись зі мною, пішов відразу на протилежний берег. А там його зустріли постріли кайова, і, можливо, вони схопили його вдруге. Яка необережність з боку цього, такого впертого нині мисливця! Мені стало страшно за нього. І я, відійшовши від лісу на безпечну відстань, з якої мене вже не могли помітити, пішов до нашого табору.
Там усі були страшенно перелякані. Червоношкірі і білі друзі кинулися до мене, а Дік Стоун сказав із докорами:
— Сер, чому ви заборонили нам іти за вами, навіть якщо ми почуємо постріли? Ми чекали на ваш крик. Але добре, що хоч ви повернулися. І до того ж цілий і неушкоджений, як я бачу!
— А де Сем? Його тут немає? — запитав я.
— Тут? Що ви таке питаєте? Хіба не бачили, що з ним трапилося?
— Щó?
— Коли вас не було, ми чекали. А потім почули крики червоношкірих. Тоді все знову затихло! І тут раптом ми почули постріли револьвера. Після цього знову жахливі крики. Потім знову постріли, цього разу з рушниці, і ми побачили Сема.
— Де?
— Внизу, біля лісу, на цьому березі.
— Так я і думав! Сем сьогодні необережний, як ніколи! Далі, кажіть далі!
— Він біг у нашому напрямку, але за ним кинулося багато кайова, які й схопили його та забрали зі собою. Ми бачили все у світлі вогнищ і хотіли було прийти йому на допомогу, та, поки добігли до цього місця, вони вже перейшли русло назад і зникли між деревами. Нам дуже хотілося піти за ними і звільнити Сема. Але ми пам’ятали про вашу заборону і не пішли.
— Ви зробили дуже правильно, бо вас лише одинадцять, і ви не змогли б їм нічого заподіяти, а вас усіх просто перестріляли б.
— Але щó нам тепер робити, сер? Сема схопили!
— На жаль, і до того ж удруге!
— Удруге?
— Так! Після першого разу я його вже був визволив. Якби він зробив так, як я йому казав, і пішов за мною, то стояв би зараз тут. Але він проявив упертість.
І я розповів їм усе, що трапилося. Коли ж закінчив, то Вілл Паркер сказав:
— Тут ви ні в чому не винні, сер. Навпаки, зробили більше, ніж будь-хто відважився б на вашому місці. Сем сам напоровся на ці ж граблі. Але ми не можемо залишити його в біді!
— Ні. Мусимо його визволити, хоч це буде значно важче, ніж уперше. Самі подумайте: дванадцять чоловік проти сорока, які тільки й чекають, аби їх атакували! А тепер, коли у них Сем, то вони ще більше впевнені, що ми таки нападемо. Та я не бачу іншого виходу,