Лабіринт - Кейт Мосс

Пелетьє аж почервонів. Саже звівся на ноги.

— Я переконаюся, що пані Алаїс безпечно дістанеться додому, — промовив хлопчик. Усі розсміялися.

— Обов’язково зроби це, gentilòme[133], — звернувся до нього Пелетьє, легенько штовхаючи Саже в спину. — Усі наші надії лежать на її плечах.

— Я бачу в ній твої якості, — зізнався Симеон, йдучи до воріт разом із Бертраном Пелетьє, що вели їх із Сен-Мігеля до юдейського кварталу, — вона смілива, вперта, вірна. Вона так легко не здається. А твоя старша донька теж схожа на тебе?

— Ні, Оріана радше скидається на матір, — кинув він коротко. — Вона схожа на Маргариту і зовні, і характером.

— Так завжди буває. Інколи дитя схоже на одного з батьків, інколи на другого, — Симеон помовчав. — Вона одружена з писарем віконта Тренкавеля?

— У них нещасливий шлюб, — зітхнув Пелетьє, — Конґос уже немолодий і нетерплячий до її витівок. Проте він має гарне становище у маєтку.

Ще якийсь час друзі йшли мовчки. Першим знову озвався Симеон:

— Ти кажеш, донька схожа на Маргариту, вона має бути вродливою.

— Оріана наділена шармом та грацією, які одразу ж впадають в око. Багато чоловіків ще б позалицялися до неї. Дехто з них навіть не приховує цього.

— Твої доньки мають бути для тебе великою втіхою.

Пелетьє зиркнув на Симеона.

— Алаїс так, — потім він дещо завагався. — Наважуся сказати, що я сам винен, але Оріана менш... Я намагаюсь бути неупередженим, та мені здається, що між ними більше немає любові.

— Шкода, — пробурмотів Симеон.

Чоловіки підійшли до воріт.

— На жаль, я не можу переконати тебе залишитися тут, у поселенні, або, принаймні, в Сен-Мігелі. Якщо прийдуть наші вороги, я не зможу захистити тебе поза мурами...

Симеон зупинив його, поклавши свою руку на його.

— Ти надто переживаєш за мене, друже. Тепер мою місію завершено. Я віддав тобі Книгу, яка була мені довірена раніше. Інші дві Книги також у межах цих стін. У тебе є помічниці — Есклармонд та Алаїс. Що з мене тепер взяти? — І Симеон пильно глянув на свого товариша очима, чорними як ніч. — Моє місце тепер серед людей.

У Симеоновому тоні було щось таке, що стривожило Пелетьє.

— Я не приймаю це прощання як останнє, — промовив він із запалом, — ми ще питимемо вино разом до кінця місяця, запам’ятай мої слова.

— Не те, щоб я не довіряв твоєму слову, друже, але я не довіряю мечам французів.

— Б’юся у заклад, до наступної весни все скінчиться. Французів ми виженемо, і вони, підібгавши хвости, повернуться додому. Граф Тулузький буде знову благати нас про альянс, а ми з тобою сидітимемо біля вогнища, згадуючи свою пропащу молодість.

— Pas a pas, se va luènh, — сказав Симеон, обіймаючи Пелетьє, — і передай мої найкращі побажання Харифові. Скажи йому, що я все ще чекаю на ту партію в шахи, яку він обіцяв мені тридцять років тому.

Пелетьє підняв руку, щоб помахати другові на прощання, коли Симеон пішов за браму. Одначе Симеон не обернувся.

— Начальнику фортеці Пелетьє!

Пелетьє і далі вдивлявся у натовп, що просувався уздовж ріки, але він не міг більше відшукати в ньому Симеона.

— Messire! — ще раз гукнув, тяжко дихаючи, посланець із розпашілим обличчям.

— Що таке?

— Вас кличуть до Нарбонських воріт. Там якісь проблеми.

Алаїс рвучко відчинила двері кімнати.

— Гільєме!

Хоча зараз Алаїс треба було побути наодинці й вона, власне, не сподівалася на інше, проте все одно почувалася дещо розчарованою, побачивши, що кімната порожня.

Алаїс замкнула