Лабіринт - Кейт Мосс

Першим поривом Алаїс було кинутися йому на шию. Проте обачність не дозволила їй цього. Забагато було сказано. І надто мало пробачено.

— Можна?

— Цей твоя кімната, — відповіла йому дружина, — я не можу тобі заборонити приходити сюди.

— Так офіційно, — промовив Гільєм, зачиняючи за собою двері, — я б волів, аби ти казала це із задоволенням, а не через обов’язок.

— Так і є... — відповіла Алаїс, дещо вагаючись. Вона втрачала самовладання через жагу, що охопила її, — я щаслива бачити вас, Messire.

— Ти виглядаєш утомленою, — промовив Гільєм, торкаючись її обличчя.

Як легко було б просто зараз здатися. Віддатись йому повністю.

Алаїс заплющила очі, майже фізично відчуваючи, як його руки торкаються її шкіри. Його пестощі були так само легкими, як і шепіт, так само природними, як і дихання. Алаїс уявляла, як вона нахилиться до нього, а він схопить її у свої обійми. Його присутність робила її слабкою, приголомшеною.

«Я не можу. Я не повинна!» — говорила вона собі подумки.

Алаїс примусила себе розплющити очі.

— Не треба, — прошепотіла вона, — будь ласка!

Гільєм узяв дружину за руку. Алаїс бачила, що він нервується.

— Невдовзі... якщо Господь не перешкодить, усі ми скоро зустрінемося з ворогом віч-на-віч. Коли прийде час, Альзе, Тьєррі, інші — всі ми станемо до бою. І можемо не повернутися.

— Так, — тихо промовила Алаїс, бажаючи, щоб його обличчя не було таким блідим.

— Відтоді, як ми приїхали з Без’єра, я поводився з тобою кепсько, Алаїс, без жодної причини та виправдання. Мені соромно за це, і я прийшов просити в тебе пробачення. Дуже часто я ревную тебе, і ревнощі змушують мене говорити таке, про що я потім шкодую.

Алаїс витримала пильний погляд чоловіка, але змовчала, не знаючи, що сказати.

Гільєм підступив ще ближче.

— Однак ти не рада мене бачити.

Вона посміхнулася.

— Ґільєме, тебе не було поруч зі мною так довго, тож я й не знаю, що відчувати.

— Ти хочеш, щоб зараз я залишив тебе саму?

Алаїс відчула, як їй на очі навертаються сльози, але стримала себе. Бо не хотіла, щоб Гільєм бачив, як вона плаче.

— Гадаю, так буде краще для нас обох, — із цими словами Алаїс дістала з-за коміра свого носовичка і подала йому. — Ще маємо час виправити наші взаємини.

— Час — це та єдина річ, якої нам бракує, моя маленька Алаїс, — промовив він ніжно. — Але, якщо Господь дозволить, я взавтра прийду знову.

Алаїс подумала про Книги і відповідальність, що лежала на її плечах. Як скоро вона покине його. Я можу ніколи більше його не побачити. Струни її серця болісно забриніли. Алаїс вагалася, але раптом обійняла свого чоловіка дуже міцно, неначе хотіла відчеканити його обриси на своєму тілі.

Так само швидко відпустила Гільєма з обіймів.

— Усі в руках Божих, — нарешті промовила вона, — а тепер, будь ласка, йди, Гільєме.

— То взавтра?

— Побачимо.

Алаїс стояла як укопана, міцно стиснувши руки, щоб не було видно, як вони тремтять, аж доки за Ґільємом не зачинилися двері. Потім, заглиблена у свої думки, Алаїс підійшла до столу, їй було цікаво, що саме привело його до неї. Кохання? Жалощі? Чи щось інше?

Симеон поглянув на небо. Сірі хмари купчилися, заступаючи сонце. Він уже відійшов трохи від поселення, але хотів повернутися до свого помешкання раніш, аніж почнеться гроза.

Дійшовши до узлісся, що відокремлювало рівнини за межами Каркассони від річки, старий юдей стишив ходу. Він важко дихав, бо був уже надто старезним для таких піших прогулянок. Симеон зіперся на ціпок і послабив комір свого вбрання. Вже не так і далеко. Естер, либонь, приготувала їжу, що чекає на нього, а може, й трохи вина. Сама думка відновила Симеонові сили. Можливо,