Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Токай-іхто замислено ковтав дим люльки.
Довгі ряди вершників наближалися кроком з південного боку височини. На певній відстані од вершини, де чекав Токай-іхто, вони розділились. Ліве й праве крило розійшлися і стали обабіч на схід і захід від височини, двома нескінченними ланцюгами аж до стрімкого берега річки.
Самого Фреда Кларка ніде не було видно. Можливо, мін думав розпочати бій лише після сходу сонця, бо денне світло давало їм ще більшу перевагу. Токай-іхто не мав наміру довго спостерігати приготування ворогів. Якщо Фред Кларк не з'явиться до кінця ночі, він сам прискорить сутичку удаваною спробою втекти.
Від південного ряду відділилися п'ять вершників і поскакали до височини. Вони мчали галопом один за одним; їхні тіні летіли слідом за ними, копита гупали по лугу. Перший вершник їхав за десяток кроків попереду. Навіть гострі іі звиклі до нічної темряви очі Токай-іхто не могли як слід розглядіти його. Проте він знав, хто цей вершник.
То прибув Червоний Лис.
Разом з своїми супутниками він, здавалось, мав намір досягти найвіддаленішого од Токай-іхто південного краю височини. Діставшись до підніжжя горба, Червоний Лис разом з чотирма іншими вершниками зник з поля зору Токай-іхто. Але вождь не зводив очей з. того місця, де міг знову з явитися ворог, коли він буде підійматись на височину. Коли…
Червоного Лиса ніщо не примушувало згодитись н небезпечний поєдинок. Проте вождь розраховував на ненависть, що світилася в очах Фреда Кларка під час останньої зустрічі, ненависть злочинця. Червоний Лис не боявся суду білих людей. Тепер він хотів позбутись тієї єдиної людини, яка могла покарати його за негідні вчинки і яка вирішила це зробити: червоношкірого Токай-іхто, сина Маттотаупи.
Фред Кларк досяг на своєму коні вершини. Криси його капелюха одночасно з кінськими вухами показались над краєчком пасма горбів; його могутня, широкоплеча постать дюйм за дюймом вимальовувалася на тлі неба. Вождеві здалось, що він побачив, як той підняв у правій руці нагайку і ляснув у повітрі. Чутливий кінь злякано рвонувся вперед і галопом помчав хребтом височини. Вершник знову причепив нагайку до пояса і попустив уздечку, намагаючись прикласти рушницю до щоки. Тоді він трохи відхилився назад і звів угору ствол. У нічній тиші різко пролунав постріл. Це — вітання ворога.
У дакоти не було рушниці. Всі його патрони вистріляли, коли він перевозив човном через річку Ведмежих хлопців.
Тепер наслідок майбутнього бою в першу чергу залежав від того, чи вдасться Токай-іхто випередити ворога й влучити у нього на далекій відстані з якої-небудь іншої зброї, перш ніж той поцілить кулею. Вождь поклав біля себе свій оспіваний у легендах лук і сагайдак з великим пучком стріл. Цілком покладаючись на свою зброю, свій гострий зір і надійні руки, він навіть при місячному світлі міг влучити у ціль з досить далекої відстані. Але ж рушниця Червоного Лиса стріляє далі. Чи вона також і влучає далі? За той час, коли вони їздили разом, дакота добре вивчив здібності свого супротивника і оцінив їх.
Червоний Лис наближався галопом уздовж хребта. Трохи не доїхавши до того місця, де його могла вже дістати стріла, він зупинив коня і закричав. Цей його виклик на бій глухо долинув до Токай-іхто. Дакота не відповів.
Віддалеки за Червоним Лисом з'явилися чотири вершники. Вони й собі виїхали на південний край височини, спішились, примусили коней лягти і влаштувались в укритті за ними. Лежачи отак, на краю хребта, вони могли прострілювати навкруги усю прерію. З усіх спільників Червоного Лиса ці були для дакоти найнебезпечніші. Токай-іхто чекав.
Фред Кларк прицілився, спустив курок; тріснув постріл, і Токай-іхто почув, як біля нього просвистіла куля. Потім друга, третя, четверта, п'ята… У Фреда Кларка рушниця була з магазином. Постріли лунали один за одним, поки не вийшов увесь заряд. Кулі пролітали тепер на волосинку від вождя. Червоний Лис — чудовий стрілець, і всі н преріях знали, що від його кулі важко втекти. Вершники, під'юджуючи свого ватажка, пускали глузливі дотепи. Червоний Лис цілився тільки у дакоту. Він не мав наміру вбивати коня.
Але вождь навіть не поворухнувся. Людина і кінь стояли на місці, мов жива мішень. Буланий низько похилив голову, ніби збирався пастись. Токай-іхто взяв круглий щит, зроблений з усемеро складеної шкіри бізона, поставив його навскоси, і кулі, що летіли з великої відстані, лише ковзали по ньому. Це був старовинний шедевр індійської бойової техніки, і червоношкірі дуже пишались ним. Але Червоний Лис не знав про це і не міг збагнути, чому супротивник не падає. Йому зробилося моторошно від того, що Токай-іхто не рухається. Це вже занадто — стріляти у вершника, а його, як здавалось забобонному мисливцеві, й кулі не брали, ніби він зачарований.
Червоний Лис знову почав стріляти, але цілився уже гірше. Рука його втратила впевненість. Кулі пролітали тепер десь за вершок від цілі.
Враз дакота звів жеребця на диби.
— Гі-іп-іп-гі-я! — різко пролунав серед пострілів клич війни. Жеребець, як вихор, понісся вперед. Становище змінилось блискавично, і ворог змушений був так само швидко змінити тактику Ще якусь мить Фред Кларк стріляв, сидячи у сідлі, але тепер він мав рахуватися з тим, що дакота може влучити у нього стрілою. Токай-іхто бачив, як Червоний Лис звісився з сідла і щосили погнав свою гніду кобилу до затіненого західного схилу височини. Він використовував її як прикриття, а з-за сідла продовжував стріляти.
Віддаль між супротивниками швидко зменшувалась. Вождь не торкався стріл, а взяв у руку сокиру. Він також перехилився з мустанга і висів майже під його животом. Тепер він навіть міг би натягти лука і вбити коня янкі. Але тоді ворог заховався б за його тілом і стріляв би з укриття.
