Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Постріл розітнув ранкову тишу. Птахи сполохано знялися і полетіли геть. Ствол рушниці, що виглядав з кущів, зник, невидимий стрілок голосно вилаявся. Другий вартовий вистрілив, куля просвистіла над улоговиною. Токай-іхто відповів. Жовтий ботфорт смикнувсь і спробував надійніше заховатися за дерево. Дакота зразу ж послав ще одну кулю. У відповідь із схованки у затоці почувся тихий стогін, і зливою посипались безладні постріли.

Навіть ці два мисливці, що сиділи у відносно непоганому укритті, в порівнянні з дакотою потрапили у невигідну ситуацію. Токай-іхто легше було спостерігати їх з висоти, ніж їм його. Тепер вони поводилися цілком спокійно. Серед білого дня жоден з них не міг залишити своєї, уже відомої ворогові, схованки, не ставши жертвою його куль, а допомогти їм ніхто не наважувався. Становище їх було досить скрутне.

Вождь чекав. Сонце повертало уже на полудень. Вороги не виявляли ніякого бажання встрявати вдень у сутичку з метким стрільцем, що займав найвигіднішу на всій місцевості позицію. Але вождь додержувався свого плану — він затримував супротивників. Токай-іхто не відчував при цьому ніякого особливого тріумфу, але був задоволений, що білим мисливцям за скальпами та індійським зрадникам так важко «полоснути червоношкірого собаку».

Вождь обернувся і поглянув на південь, на безмежну прерію, що простяглася до самого неба. Дакота ще й зараз бачив темну смужку — слід, залишений на траві валкою багато днів тому. Він тягся з туманної далини, від Кінського потоку, од чорних горбів і берега річки Жовтого Каменя аж до Мулистої води. Слід вів з неозорого краю, який належав дакотам… Потім він ішов через річку на чужину. Токай-іхто знав цю нову країну. Ще одна ніч, потім день і знову ніч, і швидкі коні з своїми тряскими причепами будуть уже на кордоні, перейдуть у вільні прерії під захисток лісу. Йому, вождеві, необхідно триматися до того часу й відтягувати на себе ворогів. А тоді вже і сам він повинен вислизнути від них.

Унтшіда співала про те, що Токай-іхто мусить утекти від ворогів. Він не сміє померти. Ведмеже братство чекає свого вождя. Він їм потрібний.

В Унтшіди була торбинка ягід і маленький мішечок з водою. Цього їй вистачить, аби якось протриматись. Вона безперервно співала свою пісню.

Від затоки знову долинув стогін: Токай-іхто поранив мисливцеві обидві ноги. Колода, за якою той ховався, заворушилась, і Токай-іхто побачив, як ворог почав розкидати мокре гілля — біль заважав йому тверезо обмірковувати свою поведінку. Дакота приклав до плеча рушницю і вистрілив у нього — просто з жалю.

Коли сонце стояло вже на вечірньому прузі й кидало від себе скісне проміння, вождь помітив, що його поранений мустанг знову силкується встати. Коневі було дуже важко, він увесь тремтів, але все ж таки, врешті, звівся на рівні й зашкутильгав на вершину до свого хазяїна.

Вороги не стріляли у коня. Вони бачили, що той ледве тримається на ногах і що влучним пострілом вони лише забезпечать його хазяїна м'ясом.

Жеребець добрався до улоговини. Він обнюхав кобилу, здавалось, погодився на її присутність і скубнув кілька стеблинок трави. Токай-іхто відкрив мішок з водою і дав тварині напитися. Здалека з прерії просвистіло кілька куль і, не завдавши ніякої шкоди, впало в траву. Токай-іхто закрив мішок, узяв рушницю і відповів на постріли. Вороги зараз же кинулись назад. Вождь посміхнувся. Він подумав про сьогоднішній бій, який породжував у серцях противників страх і водночас надію на цінний скальп. Якби вони знали, що в улоговині лежить ще й мішечок із золотом, то стали б, певно, іще завзятішими. Може, білі чоловіки й здогадувалися про це багатство індійця. Історія Маттотаупи була відома, і в усіх прикордонних фортах знали, що Гаррі, або Токай-іхто, за все платить добре і не інакше, як дзвінкою монетою. Вождь безперервно і з неослабною увагою стежив за всіма підступами до вершини. Скрізь було тихо. Мисливці, оті, що там, унизу, боролися не за свій народ і не за його новий шлях, як дакота, а за винагороду, якою ніхто не хотів поступитись для іншого і заради якої вони воліли якомога менше ризикувати. До того ж чекання збільшувало їхні шанси, тому що боєздатність дакоти, позбавленого сну, повинна ж кінець кінцем вичерпатись. Вони можуть чекати і до того часу, коли Ведмеже братство вже досягне вільної країни.

Токай-іхто знову глянув на затоку і постеріг, що вартовий без рушниці зник — він потай відступив.

Сонце вже стало лагідним, мов старенька бабуся, — його промені тепер слалися низько по землі, вкритій соковитою зеленою травою, і його мерехтливе золото почало червоніти.

Дакота зняв з голови три орлині пера, нарвав трави і за допомогою зміїної шкури, якою було пов'язане його волосся, сплів трав'яну корону. Та мить, коли він підводив голову, щоб прицілитись, була для нього найнебезпечніша, і він хотів якнайкраще замаскувати чоло й волосся. Глянувши униз, вождь побачив, що більшість ворожих вершників позлазила з коней. Вже стало надто темно, щоб неозброєним оком розрізнити, хто з них ховається у траві, але Токай-іхто був певний, що вчасно помітить їх, коли вони почнуть наближатися.

Вовки перестали вити. Вони беззвучно кралися в пошуках здобичі. Але вони відчували людей, яких боялися і на яких нападали лише тоді, коли їх мучив голод.

Усю ніч линула в темряві пісня Унтшіди. Це була пісня червоношкірої людини, пісня мужності.

Знову настав день.

Токай-іхто чатував з неослабною увагою. Він був вихований для полювання і для боротьби, і звичка постійно спостерігати місцевість ввійшла йому в плоть і кров; йому навіть важко було не робити цього. Підлітком Токай-іхто завжди супроводив свого всіма шанованого батька і дуже добре почував себе на самоті з рушницею і мустангом. Правда, тепер його дуже непокоїло те, що жеребець у тяжкому стані.

Дакоті хотілося, щоб скоріше скінчився цей