Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Сонце знову закінчило на заході свій шлях, сховалося за обрієм, і сутінки оповили землю. Горби і западини, велика долина, в якій блищала вода, були огорнуті темрявою. В ці перші години ночі, коли місяць ще не зійшов, Токай-іхто з особливою увагою стежив, щоб ворог не підкрався зненацька, і лише несвідомо сприймав усе те, що оточувало його. Вночі буланий зовсім скидався на дику тварину. Він бачив, що його господар не спить, і тому й сам непокоївся. Раз по раз він набирав повний рот трави і пережовував її своїми міцними зубами. Потім ступив кілька кроків і став біля спутаної кобили.
На північному краю улоговини лежав труп Червоного Лиса.
Токай-іхто з дитинства вчили, що дух ворога і після смерті сповнений ненависті. Червоношкірі пильно спостерігають людей, тварин, вітер, воду й рослини і знають про них набагато більше, ніж білі, але вони нездатні упорядкувати свої знання і знайти між ними взаємозв'язок. Тому всі свої відчуття вони ставлять у залежності од віри у духів і чарівні сили. Жінки мусять в нічний час при світлі вогню танцювати навколо здобутого скальпа, аби заклясти і заспокоїти дух ворога. Хлопчик Гарка часто бачив ці танці, коли Ведмеже братство приносило в свої намети скальпи пані. Білі чоловіки глумилися з такого звичаю або жахалися його. Син Топа дізнався про це. Він убив багато людей і бачив чимало мертвих, але дивився на них не інакше, як на стовбур дерева, зрубаний сокирою. Вождь знімав скальпи, яких ніхто не заклинав і які ніколи не заважали його спокоєві. Та з Червоним Лисом справа стояла інакше. Обидва чоловіки довго й страшенно ненавиділи один одного, і для дакоти Червоний Лис був втіленням злої сили уатшітшун, які обманювали, убивали і переслідували червоношкірих. Індійцеві здавалось, що ворожий дух Червоного Лиса, мов туман, підстерігає його в траві; він гасав у темряві і дзявкав з долини, коли кричав койот. Сила уатшітшун іще й досі стояла між Токай-іхто і Ведмежим братством.
Із затоки пролунав постріл. Дакота, відчув сильний удар в голову, іскри посипались йому з очей, а навкруги враз потемніло. Напруживши усю свою волю, він зсунувся глибше в улоговину. Рука його намацала рушницю, і він натиснув курок, хоч і не міг визначити, куди стріляє. Внизу не повинні знати, що він хоч мить лишався небоєздатним. Інакше він загине, і скальп його, буде в руках ворогів.
На постріл дакоти відповіли одразу, але куля не влучила. Поранений схопив ликовий бинт, механічним рухом намацав рану і спробував її перев'язати. Рука змокріла від крові, але йому вдалось міцно обв'язати голову ликом. Потім рука його опустилась, і він нерухомо застиг. Знизу більше не стріляли. Чи вони уже повзуть угору? Токай-іхто знав, що допустився помилки. Частину його голови було видно у місячному світлі. По звуку пострілу він уявив, де знаходиться ворог, — за найвищою вербою в затоці. Він ще тоді здогадувався про це, але потім думки його перескочили на щось інше.
З затоки знову пролунав постріл. Чітко мислити вождь ще не міг, але руки його схопили рушницю. Рухатись тепер було трохи легше. Перед очима щось яскраво миготіло, і предмети розпливались. Поранений намацав приклад, потім спуск, і йому пощастило вистрілити. Звук пострілу біля самого вуха ніби розбудив його, і він знову побачив навколишню місцевість. Вождь збагнув, що вистрілив зовсім не туди, куди слід, бо в затоці голосно реготали. Токай-іхто опанував себе. Вдруге він вистрілив з-за тіла мертвого Червоного Лиса. Внизу більше не реготали.
Щось шерехате, мокре торкнулось його спини. Буланий лизав свого господаря.
— Так. Іди. — Токай-іхто говорив тихо і довірливо. Кінь, здавалося, зрозумів його. Він пройшов повз кобилу і вийшов з улоговини.
Вождь міцніше обв'язав лико навколо голови. Рана була легка, а найбільша небезпека, перше оглушення, уже пройшло.
На ввесь голос, підбадьорююче і застережливо лунала з прерії пісня Унтшіди.
— Стережися ворогів, Токай-іхто, син Маттотаупи! Вернись до свого намету. Він зараз далеко і в безпеці! Вернись, і хай велика Мулиста вода проляже між тобою і твоїми ворогами!
Токай-іхто здавалось, що він помітив десь далеко на півночі тліючу цятку. Тьмяне світло мерехтіло дуже далеко. Може, це вогонь? Сигнал Ведмежого братства, що воно перейшло рятівний кордон і досягло Лісистих гір? Значить, вони їхали швидко. Четансапа, син Сонячного Дощу, змушував їх посуватись якнайшвидше. Тоді все гаразд.
Значить, Токай-іхто тепер може й мусить утекти від ворогів.
Навкруги, у темряві, почався якийсь рух. Токай-іхто приклав вухо до землі, проте нічого не почув. Та його гострі очі помітили тіні коней без вершників, які групою віддалялися від кола ворогів, що оточували вождя. Коні йшли повільно і організовано, певно, їх вели. Куди? Поки що це важко було визначити. Згодом вони зникли у мороці. А їхні вершники широким кільцем залягли, заховавшись у траві, й здавалось, кільце поволі звужується.
Якщо всі коні відведені, значить вороги мають певний план, який хочуть здійснити пішки. Але вони знаходились далеко, і їх було погано видно. Люди повзли по землі без жодного звуку, здавалось, що сама земля поволі пересувається разом з травою. Та ось вони наблизились, і їх стало вже краще видно. Майнула якась тінь — може, то хитнувся шолом? Глибоко в затоці без вітру нахилилась вербова гілка. Буланий підняв голову — він занепокоївся.
Вороги наближались. В цьому вже не могло бути ніякого сумніву. Як тільки настала ніч, вони почали підкрадатись з усіх боків — з затоки, з хребта і знизу з прерії. Можливо, декому з них доведеться розпрощатися з життям, зате інші зможуть
