Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Недовго вони проїхали, як побачили те, про що сповіщав Ігасапа. На горбі стояв гордовитий жеребець і сердито поводив очима. Вершники закружляли навколо нього. Раптом з'явився ще один кінь без вершника. Цей був набагато боязкіший. Вершники усе ближче під'їжджали до коней, що стояли посеред лугу. Нарешті вони зімкнулися в щільне коло, щоб захопити з собою цих коней, і з голосними вигуками помчали до табору.

Але буланий лишився на місці, а другий кінь — це була кобила — притиснувся до жеребця, ніби просячи в нього захисту.

Хитрість вершників не вдалася.

Вони повернулись і розсипались по лузі. Хлопці побачили на сиваші свого батька. Він під'їхав до буланого, і — дивно — буланий не втік. Кінь підпустив сиваша зовсім близько. Один чорногривий, другий — білий, стояли вони поруч, виразно відрізняючись один від одного у темряві.

Чи вхопив Четансапа мустанга за повід? Ні, не вхопив.

Сиваш помчав із своїм вершником далі. Знову воїни зімкнулись колом і поскакали до табору, але знову вони мусили розімкнути коло, і буланий сам лишився на горбі. Кобилу цього разу вершники повели за собою. На ній була вуздечка, яку полюбляють чіпляти своїм коням білі люди.

Під'їхавши до табору, Четансапа зліз з коня і подав знак, що погоню закінчено. Гапеда і Часке взяли сиваша за повід. Батько наказав:

— Ніхто не повинен чіпати буланого. Він поранений. Може, він сам прийде до води і до табуна. А та кобила — коняка Червоного Лиса.

Всі були приголомшені. Кобила Червоного Лиса і жеребець Токай-іхто… без вершників… жеребець тяжко поранений…

Ведмежі хлопці відвели своїх коней і батькового сиваша, тоді знову посідали на узліссі біля дерева. Вони сиділи там і чекали, поки, нарешті, мине ніч. Повільно, дуже повільно пересувались на небі сузір'я. Холоднішало. Втома налягала на людей і тварин. Але Ведмежі хлопці не спали. Вони чекали ранку, коли мав прийти Токай-іхто. Боротьба була, мабуть, дуже важкою. Чи правду казав понка, чи дурив їх?

На сході з'явився перший проблиск дня. Але посланець сонця мало що говорив про ту пишноту, що ось-ось мала з’явитися слідом за ним. Все навкруги було ще затягнуто сірим туманом. Вовки ховались у свої лігва, гасли зорі. Вітер куйовдив траву, що гойдалася під його холодним подихом. Гапеда і Часке присунулися близенько один до одного, намагаючись зігрітися. Худоба підводилась з ревінням і починала пастись. Нарешті в імлі мерехтливого світла показалося з-за обрію сонце. Гриф описав коло на тлі блакитного неба і зник десь у південному напрямку: мабуть, побачив добру поживу!

Луки зеленіли на сонці, тихо шелестів ліс, і маленький струмок збігав своїм кам'янистим руслом. Гапеда і Часке допомогли подоїти корів і перегнати табун трохи далі. Жінки набрали у шкіряні мішки води, нагодували дітей.

Жоден з воїнів не пішов на полювання. Всі чоловіки залишилися в таборі і чекали. Чи правду сказав понка? Чи прийде Токай-іхто?

Сонце підіймалося все вище, минали години. В таборі панувала моторошна тиша. Буланий повільно підійшов до коней і став на чолі табуна — він звик бути вожаком. Незважаючи на рану, жеребець своїми гострими зубами відігнав геть усіх суперників. Якби він міг ще й говорити! Що знає він про долю свого хазяїна, який не прибув разом з ним?

Минув день. Токай-іхто не повернувся.

— Понка мусить вмерти! — гнівно сказав Четансапа. — Мені він нічого не відповів, а Чотанці збрехав. На дерево його!

Тієї ночі, коли Ведмеже братство перейшло Міссурі, Токай-іхто залишився на південному березі річки. Ще до того він обрав собі місце, з якого було видно далеко навкруги: і затоку, де так довго стояло табором Ведмеже братство, і пасмо горбів, що тяглося на південний захід у прерії. Звідти його могли побачити вороги, але й він мав змогу стежити за кожним їхнім рухом на відкритій місцевості. На самій вершині горба була глибока улоговина, така, ніби якийсь велетень видавив її великим пальцем. Вона була глиняста, мокра та гола; тут, коли зійшов сніг, качалися бізони і залишили слід від свого «купання». Вождь добре знав цю улоговину, вміло поглиблену чиєюсь людською рукою. Лише по краях її росли квіти та висока трава; на західному боці лежав стовбур дерева з рештками листя. Його принесли сюди чоловіки Ведмежого братства з берега річки, щоб улаштувати собі надійне прикриття.

Незадовго до півночі на небо виплив на чверть урізаний місяць, провівши чітку межу між світлом і тінями. Весь західний бік пасма горбів і північні схили долини, в якій протікала річка, а також затока тонули у непроглядній темряві. Але валка, що віддалялась, на протилежному боці широкої долини була вся залита ніжним місячним сяйвом. Токай-іхто стежив за нею поглядом, аж поки вона зовсім не зникла з його очей.

Вождь дістав люльку, набив її тютюном і запалив. За його розрахунками, він мав ще досить часу, щоб покурити перед битвою. Шостий день, про який він говорив Фредові Кларку, саме настав, коли вважати початком дня північ, як це роблять білі. Домовляючись з Токай-іхто, Фред Кларк мав на увазі, мабуть, індійський день прерій, що починається зі сходом сонця, і це було його помилкою. Хай не дорікає, якщо дакоти у розмові з уатшітшун дотримуються їхнього рахунку. Токай-іхто з першої ж години дня чекав сам-один на вершині. Він додержав слова.

Фред Кларк і його товариші також дотримували свого слова, бо це було їм дуже вигідно. Ніхто не робив спроб напасти на валку. Дакота бачив лише із своєї схованки, як розвідники шастали по долині. Деякі з них попливли через річку; досвідчене око могло помітити їхній рух на воді, що виблискувала в світлі місяця. Цим розвідникам, очевидно, наказано було податися слідом за Ведмежим