Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Застерегти? Проти кого? Анонім — незримий ворог… рука, яку неможливо вхопити, бо не знаєш, звідки вона простягнеться!
Берта говорила і говорила в гарячковому пориві, наче слова Григорія про його взаємини з Лютцом зняли з неї заборону мовчання.
— Берто, запрошуй гостя до столу! — покликала з глибини їдальні фрау Гедлер.
— О, так, так, прошу вас, гер Шульц! — поспішно, навіть з деякою запобігливістю підхопила запросини матері Берта.
Григорію довелося затриматись ще на кілька хвилин, щоб відрекомендуватися господарці дому, подякувати за гостинність і висловити жаль, що це може скористатися з нагоди бодай півгодини побути в такому приємному товаристві.
Господу Гедлерів він залишив з почуттям полегшення і водночас невиразного невдоволення самим собою. Може, слід було взагалі уникнути розмови про Лютца? Фрау Нунке подалася сюди, гнана страхом, хай хоч цим спокутує свою провину перед Карлом! Бо невідомість — то найгірший з катів…
Хлоп’яча постать, що несподівано виринула з-за брами, перервала ці роздуми.
— Ганс? Мабуть, чекаєш дідуся?
— Ні, гер Шульц, вас. Я гадав…
? Хочеш щось переказати батькові?
Хлопчик знову весь спаленів, як тоді, в кімнаті.
— Я хотів пробачитись, що назвався чужим ім’ям, і пояснити…
— Стривай, стривай, я щось нічого не розумію. Про яке ім’я йдеться?
— Віллі Шуббе, пам’ятаєте? В округлених світлих очах хлопчика застигло напружене чекання. Григорій навіть зніяковів, не можучи нічого збагнути.
— Так, так, ніби починаю пригадувати…
— Ви тоді ще підвезли мене в машині…
— Ти їхав у Каров? — швидко спитав Гончаренко і відчув, як серце його починає тоскно скніти.
— Атож, ви ще поцікавились, чи вистачить у мене на квиток.
— Ну й вигляд же був у тебе! Недурно я не признав… Знайшов свого друга?
— Знайшов… у той же день знайшов, — притишивши голос, сказав Ганс, і на його очі набігли сльози.
— Ти можеш мені сказати його ім’я? — так само півголосом запитав Григорій.
— Його звали Карлом. Карл Лютц, Карл Лютц… — двічі повторив Ганс, ніби вслухаючись у звучання своїх слів. Він нічого більше не додав, стояв похнюплений, маленька людина, що вже спізналася з підступом незбагненного для неї світу.
— Якби ж я тоді знав… Якби я знав… Якби мені спало на думку!
У світлих очах хлопчика блиснув подив.
— Бачиш, у чому річ, я довго розшукував його, ми з ним колись товаришували, і я весь час розшукував…
Побачивши свого пасажира, шофер таксі розвернув машину і спинив її край тротуару, навпроти брами.
— Можна я поїду з вами? — благально запитав Ганс.
— У твоєї матері сьогодні важкий день, побудь з нею! Та й зараз я не зможу говорити з тобою. Ти не ображаєшся?
Ганс заперечливо похитав головою.
— Я не образився, але мені сумно. Я нічого не збагну, а порадитись нема з ким. Мені здалося…
Григорій на мить пригорнув хлопчика.
— Ми скоро побачимось у Берліні. А зараз мушу їхати, незабаром мій поїзд. Прощавай!
— До побачення! Я умовлю маму повернутися додому.
Машина рушила. Серце Григорія стиснулось. Ось він стоїть і дивиться йому вслід, син його запеклого ворога. Маленька істота, що вже спізналась із злом і підступністю дорослих. Треба захистити цього хлопчика. Для того й живе Григорій, щоб зробити світ справедливішим і кращим.
Знайомий шлях завжди здається коротшим, ніж незнайомий, проте цього разу він не слався гладко під колеса. Рух на шосе пожвавився, довелося поступатися дорогою валкам вантажних машин, пропускати вперед чепуристі швидкохідні «ролс-ройси» і «остіни». Шофер таксі злостився, лаявся, кидав услід їм ущипливі репліки. Особливо його дратували офіцерські чини. Коли перед закритим світлофором з ними зрівнявся довгий лискучий «ролс-ройс» і зупинився поруч, він кинув визивний погляд у бік морського капітана, який сидів поряд з шофером, і з незалежним виглядом почав насвистувати якийсь знайомий мотив. «Варта на Рейні», — пригадав Григорій. Певно, зрозумів кинутий йому виклик і англієць. Не повертаючи голови, не удостоївши зухвальця навіть поглядом, він опустив бокове скло і недбалим, але метким жестом жбурнув недокурок своєї сигарети просто у вікно сусідньої машини, немов в урну для сміття. Водій таксі вибухнув лютою лайкою, шарпнувся на місці, та чорний лак багажника «ролс-ройса» вже вилискував далеко попереду.
Іншим, разом ця сцена добре б насмішила Григорія, але перші такти нацистського маршу, зухвало насвистувані шофером, мов удари блискавки, висвітили з темряви те, що він марно намагався пригадати протягом учорашнього вечора і сьогоднішнього ранку. Уривок з кінохроніки, що ним так пишався Бертгольд! У найменших деталях випливли перед очима швидкоплинні кадри, на яких Бертгольд крокував з самим фюрером, очоливши групу гіммлерівських поплічників. Та не обличчя Гітлера і не обличчя Бертгольда чомусь привернули увагу Григорія, а карикатурно смішна довготелеса постать з чванькувато випнутими грудьми, що на якусь мить, збившись з кроку, вихопилась уперед, а потім злякано позадкувала, прикривши рукою підборіддя.
— Що то за дивак? — запитав Григорій, кивнувши головою в бік саморобного екрана.
Бертгольд розсміявся:
— Бідолагу Лемке довелося зрізати, коли кінохронікери монтували плівку.
Назване прізвище
