Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Коли маєш гроші, чому не поласувати, — примирливо кинув третій співрозмовник. — Я б, хлопці, оце з’їв повнісіньку сковорідку пряженої яєчні… знаєте, з салом, щоб аж шкварчало. А потім пивка… Ух, смакота! Аж слина набігла! На твоєму місці я б уже до нього підкотився, поласував би.
— Не клей дурня! — гримнув чорнявий і повернувся обличчям до свого брата в перших. — Крісті, що ж ти думаєш?
— Ганс Брукнер — фальшиве ім’я, ним прикривається хтось інший. Особа, якій є чого ховатись. Може, засуджений до страти карний злочинець, а може…
— Ну? Чого ж мовчиш?
— Можливо, хтось з гітлерівської верхівки. Не всі вони сіли на лаву підсудних, не всім пощастило втекти.
— Дядько перед оформленням купчої бачив його документи.
— От утнув! Та коли він з їхньої чорної зграї, йому б виготували який завгодно. Або скористалися з справжнього, прибравши його власника. Якийсь бідолаха Ганс Брукнер, сільськогосподарський робітник з Саксонії, безумовно, існував. Я кажу: існував, а не існує, зрозуміло? Навіщо марудити собі голову, коли є готова біографія малопомітної людини, яка через свою звичайність і придатна для таких от випадків? Кому спаде на думку шукати когось з гітлерівської кліки під личиною батрака?
— Та він же пикою не вийшов, цей Брукнер! Згадай-но його обличчя. Все підборіддя пішло в кадик…
— Не всі народжуються красенями. Натягни на Брукнера генеральський мундир — і грубість рис у твоїй уяві одразу ж перетвориться на вольову зібраність чи щось подібне. При цьому зваж: людина, яка ховається, щомиті мусить дбати про вираз свого обличчя, і це відвертає її увагу від іншого. Тільки дуже добрий актор може цілком опанувати всім своїм тілом.
— Не розумію, куди ти хилиш.
— Брукнера виказує його хода. Вона відразу впала мені в око. Він не йде, він поважно і гордовито простує вперед. Так і здається, наче за ним суне кільканадцять чоловік почту.
Дістався до гамбурзького готелю Григорій близько десятої. Надто пізно, щоб дзвонити в незнайомий дім, турбувати фрау Берту телефонною розмовою. Та й хотілося швидше в ліжко — у номері було незатишно й холодно, під поривами вітру нудотно й настирливо дзеленчала котрась з шибок, навколо якої, певне, повідлуплювалась замазка. Цей звук нестерпно дратував, заважав зосередитись на тому, що конче треба було ще раз обміркувати, не давав і заснути. А втім, утома незабаром зморила. Григорій не помітив, як склепилися повіки, а набридле дзеленчання перетворилося на басовите гудіння. І ось він уже лежить у високій духмяній траві, щоку йому лоскоче рожево-червонувата голівка прим’ятої конюшини, над якою з невпинним дзижчанням кружляє діловий джміль. Проти сонця кожна волосинка його волохатого тільця світиться, тепер видно, що він зовсім не чорний, як здавалося, а брунатно-медовий.
Здавалося, цей єдиний сон устиг побачити Григорій. Та коли він прокинувся, денне світло вже просочувалось у кімнату. Свіжа голова, пружність у всьому тілі свідчили про добрий спочинок.
Годинник показував восьму. Отже, є час не кваплячись прибратися і поснідати. Про свій прихід він вирішив не попереджувати фрау Нунке. Бува, призначить побачення на другу половину дня, тоді його плани полетять шкереберть, виїхати доведеться тільки ввечері. Шкода, звичайно, що він не покінчив з усіма справами вчора. І надало ж йому в таку негоду вирушити прогулюватися, забрести в оту пивничку! Згадка про вчорашній вечір шкрябонула по серцю, наче вістря голки. Ганс Брукнер — ось у чому річ! Батрак, котрий походжає по містечку, мов велике цабе, і тишком-нишком ласує наїдками, про які люди в його становищі не можуть навіть думати… Все-таки цікаво: чому розповідь про цього типа бентежить і досі? А пропади він пропадом! Тут, на прибережній рівнині Північного моря, осіло чимало тих, кому не пощастило потрапити на заокеанські транспорти. Та ворота в Атлантику, як і раніш, ваблять, тримають кожного близько Гамбурга, мов на прив’язі. Можливо, Ганс Брукнер теж з таких, але чому тобі спало на думку, ніби ти десь його бачив? Нісенітниця! Гра збудженої вином і пивом уяви…
На світанку вітер ущух, ніби перетяли йому вільний простір кучугури хмар, які він сам і нагнав. Вони зависали зовсім низько, здавалося, осіли на дахи будівель. Крізь густу сітку дрібної мжички Григорій ледве побачив контури замовленого таксі.
— Куди накажете?
Гончаренко назвав потрібну вулицю.
— Далеченько. Та ті, хто там побудувались, витягли щасливий жеребок. Район майже не потерпів від бомбардувань. Квітуча оаза серед пекельного вогню, що поглинав Гамбург… Усі ми тут були, мов на долоні у диявола… Нас, моряків, списали на берег і перевели в рятувальну команду. І досі не збагну… — Водій раптом зблід і урвав мову: повз його машину, мало не зачепивши її могутнім крилом, промчав «студебекер», з кузова якого щось насмішкувато вигукнули солдати, регочучи і вимахуючи руками. Таксист вилаявся і витер носовичком спітніле чоло. — Нічого, рано чи пізно, а ми з ними розквитаємось. Поразка іноді навчає більше, ніж перемога. І коли ми знову візьмемося до зброї…
— Хто «ми»?
— Як хто? Німці, звичайно.
— А-а, — розчаровано мовив пасажир. — Я гадав, ви маєте на увазі щось конкретніше… — Зачувши в цьому зауваженні глузливі нотки, водій підозріло скосив оком у бік пасажира, але з виразу його обличчя нічого не зміг прочитати: той скоріше збайдужів до розмови, ніж зацікавився нею, бо з явним нетерпінням позирав крізь віконце на охайні будиночки, що визирали, на бульвар і шосе крізь плетиво чорного гілля.
— Ось ми й на місці. Вам, здається, дев’яносто сьомий?
— Угу.
— Мушу доїхати до
