Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Хто б міг подумати, що ту бомбу підкладе нікчема, напівмертвий старик, дармоїд, якому вже місце на звалищі. Генерал! Спеціаліст по Росії. Скільки у нас таких генералів без армії у шпарках трущоб і в чергах за тарілкою супу. А у Воронова, бачте, знайшлися благодійники. Ще б пак! Вони, оці нунке і шлітсени, ладні впасти ниць перед кожним мундиром, яким би пошарпаним і зотлілим він не був. Бо й самі тужать за своїми мундирами і регаліями. От і маєте!

Якби Воронов кудись гайнув, забився перед смертю в закуток — це було б ще півбіди. Можна б і списати його, знайти в морзі схожий на нього труп, подати в газету траурне оголошення. Але ж ні. Певно, наостанку старий ще комусь перепродався в котрий вже раз! А щоб набити собі ціну, бо хто ж поласиться на таку коростяву шкапу? — поцупив з сейфа Шлітсена анкети курсантів і деякі цілком секретні документи.

Збіг обставин, наче диявол ворожив. Треба ж було статися, щоб Шлітсен, почувши про Гусєва, кинувся з кабінету, забувши ключі від сейфа в отворі замка. Воронову лишилося тільки набрати на диску потрібну комбінацію цифр, крутнути ключем, забрати теку з анкетами, покласти на її місце іншу, з нижньої полиці, де зберігалися давні архівні матеріали. Старий зубр діяв спритно й вправно. Коли, повернувшись, Шлітсен зазирнув у сейф, ніщо не виказувало, що тут хазяйнувала чужа рука.

Думбрайт уявляє собі цю картину, і кулаки його стискуються. Залишити кабінет незамкненим, забути ключ від сейфа! На таке здатний лише нехлюй Шлітсен. Тепер він зліг, симулює хворобу. Мовляв, того дня з самого ранку почував себе вкрай погано, в голові паморочилося. Тепер його, справді, тіпає пропасниця, тільки не від хвороби, а від страху перед відповідальністю.

Боїться відповідальності й Думбрайт. Все дощенту зжере пожежа, якщо відразу не пригасиш вогонь. А пригасити його можна лише в один спосіб: затримавши втікача. В крайньому разі, знешкодивши його. Та поки що пошуки нічого не дали. Десятки людей піднято на ноги, нишпорять по Берліну і за його межами, а й досі немає жодного втішного повідомлення.

Чомусь запізнюється й Шульц, хоч гамбурзький поїзд прибув півгодини тому. Коли людина тобі вкрай потрібна… коли кожна хвилина на обліку…

Думбрайт рвучко притягає до себе телефон, набирає домашній номер Фреда. З трубки линуть довгі гудки, проте до телефону ніхто не підходить. Отже, вдома Фреда нема. Куди ж, чорт забирай, він міг подітися? Може, подався до Нунке?.. Палець з такою силою крутить диск, що апарат совається по столу. Трубку відразу беруть. Але відповідає не Нунке, а його секретарка: «Ні, на жаль, його нема. Гер Нунке поїхав до школи… Фред Шульц? Ні, не приходив. Гаразд, відразу ж подзвоню».

А той, кого так наполегливо розшукує Думбрайт, сидить зараз з Гельмутом Зеллером у задній кімнаті невеличкої кав’ярні, розташованої поблизу автомайстерні.

— То, кажете, ферейн «Врожай»? — замислено перепитав Зеллер і примружив очі, ніби намагався щось поновити в своїй пам’яті. Хвилину помовчав, занурившись у роздуми, потім махнув рукою. — Ні, так не можна! Мимоволі береш під підозру кожного, а це зле. Сьогодні ж, найпізніше завтра до Гамбурга виїде наш товариш. А вам, Фред, величезне спасибі! Тепер, коли триває підготовка до другого Народного Конгресу, особливо важливо викинути з своїх рядів усіляку погань.

— Послухайте, Гельмут! Чи не зміг би цей ваш товариш виконати одне моє особисте доручення?

— Звичайно. Яке саме?

Григорій коротко розповів про розмову в пивничці, про свої сумніви щодо Ганса Брукнера, змалював зовнішність Лемке.

— Цілком слушно, треба перевірити. Можливо, і сфотографувати. Доберу людину, яка зможе це зробити.

— Буду вам безмежно вдячний, з моїх плечей наче гора спаде, коли дізнаюсь, що то за один… А тепер, друже, час прощатися! Мені й так перепаде за спізнення.

— Пошліться на машину, лайте на всі заставки автомайстра, — посміхнувся Зеллер, — такий, мовляв, і сякий.

Обидва підвелися, міцно потиснули один одному руку. Кожне їх прощання могло стати останнім, і вони це добре розуміли.

? Нарешті! Якщо вас викликають терміновою телеграмою, ви повинні з’явитися негайно! Де вас носило, чорт забирай?

— Якраз не носило, а мусив стояти. Зникла іскра. Мало не півгодини бився, поки рушив з місця. Ось вам доказ. — Григорій, сміючись, підняв угору забруднені долоні.

— Ну, гаразд, швидше мийтесь! І без того стільки змарновано часу.

— Та скажіть же хоч, що сталося!

— Утік Ворон, забравши з сейфа Шлітсена документи.

— Фю-ю! — Григорій упав на стілець. — Коли ж це сталося?

? Очевидно, днів зо три тому, а схаменулися тільки вчора.

— Оце так новина! Ви мене просто приголомшили… А може, то панікування Шлітсена?

— На превеликий жаль, правда. Та мийтесь же швидше, тоді поговоримо!

«Ну й Ворон, ну й молодчага, — змиваючи з рук брудну мильну піну, думав Григорій, — виявляється, не марно я з тобою марудився!»

З туалетної Григорій вийшов, на ходу витираючи руки носовичком:

— До ладу і не помився, так не терпиться про все дізнатися. Навіть голову трохи змочив, щоб прийти до тями, спокійно вислухати вас.

Пересипаючи мову міцною лайкою, Думбрайт почав розповідь про події трагічного дня і про наслідки розслідування.

— Одного я не розумію, містер Думбрайт, — озвався враз споважнілий Григорій, — чому ж усі