Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Вам доведеться десять-п’ятнадцять хвилин на мене зачекати. Можете не виключати лічильника.

— О, це залюбки! — розсміявся водій і хвацько загальмував, зупинивши машину якраз навпроти хвіртки чавунного ґратчастого паркану.

Незважаючи на дощ, у палісаднику хтось порався. Коли Григорій ступив на алею, що вела до ґанку, назустріч йому випросталась чоловіча постать у лискучому гумовику. З-під чорного капюшона, що облямовував обвіяне обличчя, на нього глянули пильні, світло-сірі очі.

— Гер Гедлер, якщо не помиляюсь?

— Так, Роберт Гедлер, капітан торговельного флоту у відставці,— чомусь наголосив на останньому слові господар дому. — Чим можу служити?

— Лише прийняти найкращі побажання від вашого зятя і повідомити шановну фрау Берту про прихід Фреда Шульца з листом від гера Нунке. Пробачтесь, будь ласка, за мій непристойно ранній візит: я в Гамбурзі проїздом, мушу виїхати сьогодні ж, першим поїздом.

— Тоді не будемо гаяти часу. Прошу вас, заходьте!

Вони зійшли на веранду, перетнули хол і велику кімнату, що правила, судячи з умеблювання, за вітальню і водночас їдальню. Кинувши погляд на неприбраний після сніданку стіл, капітан Гедлер попросив пробачення за ранковий розгардіяш:

— З появою внуків у домі все пішло шкереберть. Дружина ледве встигає з ними впоратися. Ніби їх не двійко, а цілий табунець. Відносний порядок панує лише на моїй території, куди вас і запрошую. — Він прочинив двері в свій кабінет. — Розташовуйтесь, у тій шухлядці знайдете непогані сигари, а я зараз попереджу дочку.

В кабінеті господаря дому все було припасовано так, щоб у невеличкій кімнаті забезпечити якнайбільше вигод. На зразок корабля, де раціонально використовується кожен сантиметр, щоб створити в плаванні умови для роботи і відпочинку. Проте кімната не нагадувала каюти з обмеженим простором. її стіни ніби розсував вільний простінок з єдиною картиною посередині, під якою на спеціальній підставці стояла дивної краси мушля. Було щось споріднене в шалі морських хвиль, які, накочуючись одна на одну, химерно вигинаючись, бились о невидимий на картині берег, і закрутками мушлі, що немов навічно закарбувала цей безнастанний рух моря, увібравши в себе його мінливі барви…

— Бачу, і вас полонила ця черепашка? — почув Григорій позад себе голос капітана.

— Зачарувала. Не інакше як її вам подарував сам Нептун.

— У вигляді п’яного матроса в одному з портів Індійського океану. Я не збирач екзотичних сувенірів, та, побачивши цю красуню, вигріб з кишені все, що мав. Хотів подарувати нашому музею і… просто не наважусь з нею розлучитись. Здається, ввібрала вона в себе і частку мого життя, пов’язаного з морем. Гляну на неї — і відразу зринають перед очима шляхи моїх далеких мандрів, неозорий океанський простір, шатро неба над головою, поцятковане отакенними зірками, дуже дихання солонуватого вітру… Чаклунство якесь, та й годі!

— Чи не зарано ви пішли на пенсію? Я знаю капітанів далеко старших від вас за віком.

Обличчя Гедлера враз спохмурніло.

— Так склалися обставини, — кинув він коротко і відразу перевів розмову на інше. — Як там Йозеф?

Загальними фразами Григорій розповів про обтяженість Нунке роботою, про засмоктуючий темп берлінського життя, складність стосунків з представниками окупаційної влади. Капітан Гедлер не переривав його запитаннями, здавалось, і не слухав, час від часу нетерпляче позираючи на двері. Те, що Берта забарилась, його явно дратувало.

— От і збагни жінку, навіть коли вона твоє власне дитя. Здавалося б, дізнавшись, що лист від чоловіка, мусить на крилах летіти, а вона ніяк не прибереться. Я ж попередив її, що у вас обмаль часу, могла б…

Телефонний дзвінок не дав йому закінчити. Гедлер сердито глянув на апарат і знехотя зняв трубку.

— Так, капітан у відставці Гедлер. З ким маю честь? А… моє шанування!.. Угу, зі мною з цього приводу говорили, і я вже дав відповідь… Ні, категорично ні! Ви перебільшуєте мій вплив і мої зв’язки! До того ж я не звик діяти наосліп… Я мушу знати, задля кого ризикую і, головне, піддаю риску інших. Високий сан ще не ознака високої цінності для суспільства. Ах, так? Тоді нам взагалі нема про що говорити! Шантажувати і залякувати себе я не дозволю, хоч ким би не був ваш протеже з Хазенмоора! — З трубки ще долинав рокіт густого баритона, та капітан Гедлер з силою натиснув на важіль, відпустив його, знову натиснув і відпустив, не даючи змоги своєму небаченому співрозмовникові ще раз зателефонувати.

Гнівний вигук капітана, яким він обірвав розмову, став для Григорія ключем до почутого. Протеже з Хазенмоора! Певна річ, ідеться про Ганса Брукнера. Від капітана вимагають, щоб вій допоміг його кудись вивезти, можливо, за кордон. Як знайти привід і викликати тестя Нунке на одвертість?.. Запропонувати свою допомогу? В чому, проти кого? Все, що не скажеш, прозвучить нетактовно. Випадковому свідку чужої телефонної розмови належить удати, ніби він нічого не чув. Так вимагають правила благопристойності, порушувати які тобі не слід, бо капітан і досі вкрай роздратований.

— Ви почуваєте себе зле, гер капітан? Може, подати води, когось покликати?

— А-а… що? — запитує господар дому, ніби прокинувшись і вперше згадавши про гостя.

— Вам недобре, гер капітан?

— Пусте, звичайний тиск. У додаток до пенсії я набув ще й гіпертонію. І коли попускаю віжки, відразу відчуваю її. Даруйте, що не стримав себе у вашій присутності. Врешті, я зашкодив лише собі, а не типові, з котрим розмовляв.

— Я зміг би вам стати в пригоді?

— Дуже вам вдячний, але поки в цьому немає потреби. Хоча… про всяк випадок перекажіть Йозефові таке: відомі йому