Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— У день мого від’їзду газети писали про труп дівчини, знайдений серед руїн… Вже з’ясувалося, що то за одна?

— Скромна служниця, якій закортіло прибратися в шати принцеси. Її затягли до зграї злочинців, що торгували наркотиками, а потім прибрали як непотрібного свідка.

— До речі, ви не знаєте, чим скінчилася справа Карла Лютца? Знайшли тих, хто його вбив?

З того, як напружилась уся постать Берти, кожна риса її обличчя, Григорій зрозумів: саме це запитання крутилося весь час у неї на язиці, заради того, щоб дізнатись про перебіг слідства, вона й завела мову про берлінські новини.

— Не знайшли і, можливо, не знайдуть — досі не об’явився головний свідок, жінка, з якою його бачили востаннє. А саме вона могла б найбільше допомогти слідству, скерувати його в потрібному напрямку. Бо лише їй відомо, як розгорталися події після того, як вони вдвох вийшли з пивного бару.

— А якщо подій ніяких не було? Якщо вони незабаром просто розпрощалися?

— Кожна найменша деталь, що передувала злочину, може стати ключем до викриття вбивці чи вбивць. Не опинились же ці двоє, вийшовши з пивної, поза часом і простором!.. Куди вони рушили, де розпрощалися, котра була година? Якщо вони помітили щось підозріле, то що саме збудило їх підозру? Що спонукало жінку прийти того вечора до Лютца? Було це збігом обставин чи хтось наштовхнув її на таку думку? Може, навіть примусив виманити його з дому… Відверта відповідь на кожне подібне запитання могла б допомогти слідству, але жінка та затято мовчить. Дивна мовчанка, незрозуміла бездушність, жорстока наруга з пам’яті загиблого… Якщо вона прагнула усунути його з свого життя…

— Ні! Ви… ви не маєте права так думати… Ви не знаєте… — Рука жінки підвелася, немов Берта хотіла захиститися від болючого удару, і відразу безсило впала на коліна. В недовершеності цього жесту позначалась повна душевна знемога. — Засуджувати іншого завжди легко! А може, ця жінка карається… кожної днини й години карається. І лише особливі обставини… становище, яке вона посідає в суспільстві, не вона особисто, а хтось з її близьких… Мертвого однаково не підняти, а для живих…

— Жива душа теж стає мертвою, коли знехтує голосом совісті.

— Не хотіла б я бути тією жінкою і мати вас за суддю! — Берта силувано посміхнулася. — Втім, може, ви й маєте рацію, може, краще було б… — Закінчити речення їй завадив стукіт у двері. Тієї ж миті вони трохи прочинилися і в щілину просунулася хлопчача голова.

— Мамо, бабуня питає, куди подавати каву: до кабінету чи в їдальню?

— Що за манери, Ганс! Будь ласка, зайди і привітайся з гером Шульцем!

Хлопець неохоче переступив поріг і, затинаючись, почав виправдуватись:

— Бабуня мене квапила, і я хотів… я поспішав якнайшвидше їй сказати…

— А тому й забув про звичайну чемність?

Ганс кинув на гостя благальний погляд, і враз його обличчя спаленіло, ніби шугнуло по ньому полум’я. Воно сягнуло аж до білявого чубчика, здавалося, він ось-ось спалахне, мов солома.

? Я… я ненавмисне… Просто дуже поспішав і тому… Прошу мені пробачити, — прошепотів він, похнюпившись.

— О, пусте! У твої роки я теж завжди кудись квапився і часом це призводило до маленьких непорозумінь між мною і батьками. Та у маленьких прикростей і короткий час життя. В пам’яті залишаються не вони, а солодкі хвилини примирення, коли особливо гостро відчуваєш тепло рідної домівки, єдиного надійного пристановища, де тебе люблять і розуміють. А тепер… Фрау Берта, ви дозволите? — Григорій вказав очима на згортки з подарунками.

— Залишимо це на потім… Ганс, можеш іти! Скажеш бабуні, хай збирає на стіл у їдальні. Ми зараз прийдемо.

Коли хлопчик вийшов, Берта насмішкувато зауважила!

— Все, сказане Гансу, очевидно, адресувалося передусім, мені?

— Боронь боже! Я ніколи на таке не наважився б. Як і більшість підлітків його віку, хлопчик надто вразливий, і мені хотілося його розраяти. Тільки й усього.

— До одних ви непримиренні, до інших — надто поблажливі.

Фрау Берта збиралася поновити перервану розмову, та Григорій рішуче підвівся.

— На жаль, я мушу йти, інакше мені не виїхати сьогодні з Гамбурга. Сподіваюсь, ми незабаром побачимось у Берліні й закінчимо нашу суперечку цілковитим порозумінням. Адже ви недовго гостюватимете у батьків?

— Ви ж самі щойно визначили рідну домівку як єдине в світі надійне пристановище. Ні, я поки не думаю про від’їзд.

— Вашого чоловіка це, певно, засмутить. Тим більше, що останнім часом він почуває себе не зовсім добре: змарнів, став дражливим. У таких випадках присутність близької людини…

— Вам не здається, гер Шульц, що ви перебільшуєте свої повноваження? — недобра посмішка промайнула на устах Берти і відразу згасла, немов її пригасив крижаний блиск очей, зведених на Григорія. — Ви щойно передали мені листа, я його прочитала. В ньому вичерпно сказано все.

? Даруйте, ви маєте рацію. На своє виправдання скажу одне: ваше запитання про справу Лютца, кинуте побіжно, з звичайної цікавості, вивело мене з рівноваги.

— Лютц? Не розумію… При чому тут Лютц?

Не відповівши, Григорій прочинив двері кабінету і трохи відсторонився, щоб пропустити Берту вперед. Та вона раптом зупинилась, чекаючи відповіді на своє запитання.

— Я товаришував з Карлом. Повернувшись на батьківщину, спробував його розшукати. Лише спробував, бо діяв без потрібної наполегливості. А час спливав, якісь мерзотники вже