Лабіринт - Кейт Мосс

— Що у вас за проблема, пані? — запитав він тихо.

Еліс усе детально пояснила.

— Двері не вибито, — зазначив хазяїн, перевіряючи замок. Він провів її назад до кімнати.

Разом із власником, який стояв біля дверей, Еліс перевірила свої речі. На її подив, усе було на місці. Паспорт лежав унизу шафи, хоча одяг у ній трохи був розкиданий. Те саме сталося і з рюкзаком. Нічого не пропало, але всі речі були складені дещо інакше. Обмаль доказів.

Еліс також перевірила ванну. Нарешті вона знайшла щось.

— Monsieur, s’il vous plaît, — покликала вона власника готелю. І вказала йому на раковину. — Regardez[127].

У ванній кімнаті сильно пахло лавандою, бо мило було розбито на шматочки. Тюбик зубної пасти також був відкритий, а паста — вичавлена.

— Voilá. Comme je vous εi dit[128], — повідомила Еліс.

Власник готелю виглядав переконаним, але ще трохи вагався.

— Мадам хоче, щоб я сповістив про це поліцію? Я, звичайно ж, запитаю й інших пожильців, чи не помітили вони чогось, але оскільки нічого не пропало... — його запитання повисло у повітрі.

Раптом Еліс збагнула. Це не випадкове пограбування. Зловмисник, хай хто він є, шукав щось конкретне, щось таке, що, на його думку, було у неї.

Хто знає, що вона тут? Нубель, Поль Оті, Карен Флері та її керівництво, Шелаг. І більше ніхто.

— Ні, — швидко відповіла Еліс, — не треба телефонувати в поліцію. Адже нічого не пропало. Утім, я хочу перебратися до іншої кімнати.

Власник спочатку запротестував, мовляв, готель переповнений, але одразу ж замовк, побачивши вираз її обличчя.

— Гаразд. Я подивлюся, що можна зробити.

Двадцять хвилин потому Еліс переселили в іншу частину готелю.

Еліс нервувала. Вдруге чи, можливо, втретє, вона перевірила, чи зачинено двері та вікна. Намагаючись вирішити, що робити далі, вона сіла на ліжко, на якому лежали її речі. Перегодом вона встала, пройшлася невеличкою кімнаткою, знову сіла, потім підвелася. Еліс досі сумнівалася, чи не варто їй переїздити до нового готелю.

А що, кола він повернеться вночі?

Раптом почувся дзвінок. Еліс ледь не вистрибнула зі своєї шкіри, доки не зрозуміла, що це дзвонить телефон у її куртці.

— Allo, oui?[129]

Еліс розслабилася, почувши голос Стефана, колеги Шелаг з розкопок.

— Привіт, Стіве. Ні, вибач. Я тільки-но прийшла. І в мене ще не було нагоди перевірити повідомлення. Що сталося?

Слухаючи його, Еліс зблідла: Стефан розповів їй, що розкопки припиняють.

— Але чому? Як це пояснює Брейлінг?

— Він просто сказав, що це не з його провини.

— Це через скелети?

— Поліція не каже.

Її серце раптом швидко забилося у грудях.

— А ви всі були присутні, коли він оголосив про своє рішення? — запитала Еліс.

— Так, усі, крім Шелаг, — сказав Стів і замовк. — Мені просто цікаво, Еліс, чи чула ти про неї узагалі що-небудь відтоді, як покинула нас?

— Жодної звісточки від самого понеділка. Я ще вчора кілька разів намагалася телефоном добитися до неї, але вона не відповіла на жоден з моїх дзвінків. А що?

Раптом Еліс усвідомила, що стоїть, чекаючи на відповідь Стефана.

— Здається, вона пропала, — нарешті промовив Стів. — Брейлінг схильний потрактовувати цю ситуацію з гіршого боку. Він підозрює, що Шелаг украла щось із місця розкопок.

— Шелаг би ніколи не вчинила такого, — вигукнула Еліс, — не може цього бути. Вона не з тих...

Поки вона говорила, перед нею виникло розлючене бліде обличчя Шелаг. Вона виглядала нечесною, і Еліс раптом сама