У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— Тут! — сказав він, показавши на отвір у скелі.
Отвір знаходився на висоті сорока футів від землі, мав форму еліпса і був не більше двадцяти футів заввишки та десяти завширшки; його прикривали папороті й кущі.
Незважаючи на свої гострозорі очі, я навряд чи помітив би його, бо на скелястій поверхні високої гори було багато таких тріщин.
Ми уважно оглянули місце. Я помітив, що скеля була вичовгана від постійного лазіння мавп; помітив також, що на кущі біля самого входу висіло щось біле. Це був носовичок.
Подальші сумніви були зайвими. Із прискореним биттям серця я поліз угору. Перші двадцять футів підніматися було легко, тому що скеля мала виїмки; наступні десять футів долалися дуже важко, але все-таки були доступні спритній людині, і я піднявся у супроводі Індаба-Зімбі. Але останні десять або п’ятнадцять футів можна було здолати тільки за допомогою мотузки, перекинутої на стовбур змиршавілого дерева, яке росло посеред отвору. Ми ледве здолали цей підйом. Футів за два над моєю головою висіла носова хустинка, яку гойдав вітер. Повиснувши на мотузку, я схопив її. Це була хустинка моєї дружини. І тут я помітив морду мавпи, що визирала з тріщини. Мавпа заверещала і зникла. Сховавши на грудях хустинку, я вперся ногами у скелю і поліз уперед. Часу гаяти було не можна, тому що ця зграя мавп могла швидко зібратися. Нарешті я досяг отвору. Це була промита водою галерея зі склепінням. Вона закінчувалася проходом у широкий відкритий грот. Я зазирнув у прохід: він кишів мавпами. Я спустив з плеча свою слонову рушницю і крикнув своїм людям, аби вони поспішали… Я вистрілив прямо в середину нападаючого натовпу; у вузькому просторі проходу штук двадцять мавп було поранено і вбито. Індаба-Зімбі опинився вже біля мене і двома пострілами зупинив юрбу. Мавпи відступили, тягнучи за собою своїх поранених, і дали моїм людям час піднятися на скелю. В цю хвилину з’явилася Гендріка, що бігла до нас з нерухомим тілом маленької Тоти на руках.
Почався справжній бій. Гендріка з виском кидалася на всі боки, замість щита прикриваючись тілом Тоти. Після нетривалого, але кровопролитного бою мавп охопила паніка, і вони відступили.
Гендріка зрозуміла, що битва програна. Кинувши дитину, вона з лютим завиванням рвонула до нас. Вона повалила Індаба-Зімбі і сховалася в проході, супроводжувана кількома вцілілими мавпами.
У нас виявилося семеро вбитих і кілька небезпечно покусаних. Шлях був вільний, і ми піднялися на самісінький вершечок амфітеатру. На повний голос я гукав Стеллу. Ледь чутний звук долинув мені у відповідь. Серце моє завмерло. Я знову покликав… Так, тепер я почув голос моєї дружини, що линув зі скелі. Я розсовував повзучі рослини, але не знаходив входу.
— Відсуньте камінь! — промовив голос Стелли.
Я увіткнув списа в скелю, звідки йшов звук. Відгорнувши мох, я побачив камінь, що затуляв отвір. Відкрився вузький прохід, куди я ввійшов із завмерлим серцем. Прохід вів до другого підземелля, того самого, яке я бачив у воді. При світлі, що падало звідкись згори, я побачив на купі шкур напівлежачу постать. Я кинувся до неї. Це була Стелла — Стелла, зв’язана ременями, обірвана, побита, але жива!
Побачивши мене, вона скрикнула і, коли я обняв її, знепритомніла. Узявши її на руки, я виніс дружину на повітря, поклав у затінок дерева і розрізав ремені, якими її було зв’язано.
Виходячи з підземелля, я озирнувся — все було так, як я бачив у воді: горіло багаття, стояли дерев’яні горщики, і один з них був із водою…
Стелла і Тота були дуже стомлені і тому ми провели тут ніч. Ще напередодні вранці послані мною по драбини люди чекали нас біля гори, і ми легко спустилися.
Ми благополучно дійшли до краалів. Якби я розказував вигадану історію, я закінчив би такими словами: “І зажили ми чудово!” Але — на жаль! — моя історія має інший кінець, і чи вистачить у мене сил переповісти її!..
Наступного дня після повернення я бачив, що стан здоров’я моєї дружини не припускає й думки про від’їзд. Пережита нею жахлива ніч знесилила її… Вона усвідомлювала, що помирає, оскільки вона завжди говорила про моє майбуття, але не про наше. Не можна висловити, наскільки вона була покірна і терпляча.
Фатальна година наставала. У мене народився син Гаррі; мати встигла поцілувати його і поблагословити… Зажевріла зоря і зійшло сонце… Проміння його, падаючи на них, відбилося на західному боці неба. Стелла опритомніла і побачила сонце. Знаком вона показала мені, щоб я відкрив двері. Я виконав це. Вона спрямувала свій згасаючий погляд на небо, потім поглянула на мене і посміхнулася усмішкою ангела. Останнім зусиллям вона підняла руку і промовила, вказуючи на небо, що яскравіло світанком:
— Там, Аллане, там!.. До побачення!.. Усе скінчилося.
Другої ночі після її похорону я не міг заснути і вийшов на повітря. Підійшовши до могили Стелли, я при яскравому місячному світлі побачив Гендріку. Вона лежала на могилі. Помітивши мене, вона зареготала божевільним сміхом і, витягнувши з-за пояса величезного ножа, загнала собі в груди і впала на землю…
Через кілька років мені довелося знову відвідати місця мого щастя. Який
