У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Повернувся я до сніданку. В їдальні мене зустріла Стелла, одягнена в білу сукню, з квітами помаранчів на грудях. Із сором’язливим виглядом вона підійшла до мене, але відсахнулася, побачивши моє обличчя.

— Аллане, — вигукнула вона, — що з тобою сталося?

У цей час увійшов містер Керсон і поставив мені таке саме запитання. Я розказав їм усе, змовчавши тільки про свій віщий сон. Обличчя Стелли сполотніло, як її квіти.

— Треба було розповісти про це раніше, Аллане, — суворим тоном сказав містер Керсон. — Я сьогодні ж покінчу з цим звіром.

— Батьку, не вбивай її! — заступилася Стелла. — Вона так любила мене! До того ж сьогодні день мого весілля!

— Її не вб’ють, хоча вона заслуговує на це. Але вона повернеться туди, звідки прийшла…

Після сніданку містер Керсон покликав управителя і дав йому необхідні розпорядження.

Вінчання мало відбутися після недільної служби, яку правив містер Керсон у краалі-каплиці. Всі тубільці у святковому одязі зібралися, щоб бути присутніми на весіллі Зірки, як місцеві жителі називали Стеллу, перекладаючи її ім’я буквально. Після служби містер Керсон сказав, що бажає повінчати нас просто неба у присутності всього народу. Ми стали в затінку величезного дерева, обличчям до натовпу тубільців.

Містер Керсон місцевою говіркою повторив, що хоче повінчати нас за християнським обрядом у присутності всього народу. Урочисто й чудово він прочитав увесь обряд. Ми склали обітницю, і вінчання завершилося.

— Народе мій, — сказав містер Керсон, коли ми підписали шлюбну угоду й обмінялися поцілунком. — Макумазан і моя дочка Зірка тепер чоловік і дружина. Вони житимуть в одному краалі, їстимуть з однієї чашки і разом ділитимуть все аж до могили. Тепер слухайте. Чи знаєте ви цю жінку?

Він указав на щойно приведену Гендріку.

— Так, ми знаємо її! — відповів хтось із групи індун, які склали первісний суд і за тубільним звичаєм всілися навпочіпки в коло перед нами.

— Підійди ж, Індабо-Зімбі, — продовжував містер Керсон, — і розкажи, що скоїлося сьогодні вночі.

Індаба-Зімбі виступив наперед і, сівши навпочіпки, з великою виразністю й артистичною жестикуляцією передав те, що сталося, і показав великий ніж, від якого мене врятувала його пильність.

Потім я стисло підтвердив його розповідь.

— Макумазан украв у мене любов моєї пані, — несподівано вимовила Гендріка, — якби я вбила його, Зірка забула б про нього. Я вб’ю його.

— Смерть їй! — закричали індуни, і двоє з них підійшли до неї, щоб негайно виконати вирок. Але тут заступилися Стелла і я. Тоді головний індун наказав Гендріці йти, погрозивши вбити її, як шакала, якщо хтось зустріне біля краалів.

Проходячи повз мене, Гендріка прошепотіла мені: “До наступного місяця!” — і зникла.

— Пішла! — сказав Індаба-Зімбі, — ах, Макумазане, навіщо ти помилував її!..

Але Стелла, моя кохана дружина, була біля мене, й одна її усмішка розсіювала всі мої тривоги.

Повного щастя не буває на цьому світі, навіть упродовж однієї години. Як день нашого весілля затьмарила описана сцена, так і наш медовий місяць затьмарила печаль.

За три дні після нашого весілля містера Керсона розбив параліч. Ми прийшли обідати до кімнати-їдальні і знайшли його паралізованим. Дня за чотири він почав говорити і трохи рухатися, але свідомість не поверталася до нього, хоча він і впізнавав Стеллу, а іноді й мене. Так тривало близько семи місяців.

Помер він раптово. Ми сиділи одного вечора біля ліжка містера Керсона, коли раптом, на наш подив, він сів і гучно промовив:

— Я чую тебе! Так, так, я прощаю тобі. Бідна дружино, ти також страждала!

І він упав мертвий.

Ми поховали містера Керсона наступного дня на маленькому цвинтарі біля водоспаду. Це була сумна церемонія, і Стелла гірко плакала, незважаючи на всі мої старання заспокоїти її.

Цієї ж ночі, коли я сидів і палив біля дверей хатини (погода була спекотна), а Стелла лежала в хаті, підійшов Індаба-Зімбі, вклонився і сів навпочіпки біля моїх