У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— Випадково, кажете ви? — заперечив Керсон. — Ні, це сталося волею провидіння. Але ви втомилися і голодні. Поговоримо потім. Стелло, вже час їсти.
Більше я нічого не пам’ятаю з того, що було цього вечора. Прокинувся я наступного дня в дуже зручному ліжку й, одягнувшись, вийшов до центральної кімнати, де вже був накритий стіл. У дверях з’явилася Стелла, ведучи за руку Тоту.
— Вам доведеться снідати одному, — сказала вона. — Ваш приїзд так схвилював мого батька, що він ще не вставав.
Позаду мене почулося бурчання.
Я обернувся і побачив Гендріку.
Якесь неясне відчуття підказало мені в цю хвилину, що я переживу надзвичайно велике горе. Я здригнувся від її лютого погляду, спрямованого на мене. І Гендріка сама зробила поривчастий рух, трохи розплескавши каву.
— Обережніше, Гендріко! — зупинила її Стелла.
За сніданком Стелла розповіла мені, як їм пощастило влаштуватися з таким комфортом у цій пустельній, дикій місцевості.
Під кінець сніданку вийшов містер Керсон, і ми вирушили оглядати його господарство.
Польові роботи ми застали у повному розпалі. Завдяки надзвичайній родючості ґрунту колонія багатшала. Тубільці називали себе “дітьми Томаса”. “Батько” вирішував усі їхні суперечки, судив і карав винних.
Спираючись на руку своєї дочки, містер Керсон із гордістю дивився на все довкруги.
Час, проведений мною від дня приїзду і до одруження зі Стел-лою, важко піддається опису. У моїх спогадах він пахне квітами і запнутий серпанком літнього вечора. Серед квітів звучить голос Стелли, крізь серпанок блищать її очі…
У вечір нашого освідчення ми гуляли коло гори. Місяць виплив з-за гори і його проміння далеко прослизнуло в туманній долині, поблискуючи на воді, сягнувши найвіддаленіших закутків серед скель, огорнувши всю околицю сріблястою фатою нареченої…
Стелла поглянула на мене. Краса ночі відбилася на її обличчі, ароматом ночі пахло її волосся, таємнича ніч світилася в її очах… У серцях наших пишно розпустилася квітка кохання. Ми не промовили жодного слова, але наблизилися одне до одного, і наші губи з’єдналися, скріплюючи поцілунком наші заручини.
Містер Керсон, коли я попросив у нього руку його дочки, зразу ж погодився й оголосив, що сам нас повінчає, оскільки він був місіонером, а місіонерам на далеких околицях надається право благословляти шлюби, навіть якщо вони і не є пасторами. Весілля призначили через день.
Переддень нашого весілля ми провели зі Стеллою в хаті, оскільки йшов дощ. Ми мовчали, зате містер Керсон говорив багато: він згадував свою молодість, розповідав про країни, які відвідав. Потім прочитав уривок із Біблії і попрощався з нами. Я поцілував Стеллу і також пішов спати.
Я ліг у ліжко і розмріявся. Безмірність мого щастя страхала мене, і мені спало на думку сумне пророцтво Індаба-Зімбі. Він досі передбачав правильно. А якщо його передбачення збудеться і цього разу? Жах охопив мене, і я почав молитися про щастя і продовження нашого життя. Молячись я заснув і побачив страшний сон.
Мені наснилося, що ми стоїмо зі Стеллою поряд в очікуванні обряду вінчання. Вона зодягнена в усе біле і сяє вродою. Але краса її незвичайна — вона неземна і лякає мене. Очі Стелли блищать, як зорі, її обличчя світиться білцм, жодна волосинка на голові не ворухнеться. І мені здається, що її біле плаття — саван, що вівтар, перед яким ми стоїмо, — земля зі свіжовикопаної могили, і що сама могила зяє перед нами. Ніхто не приходить нас вінчати, але раптом із глибини могили з’являється Гендріка. У її руці ніж, яким вона пронизує серце Стелли. Стелла без крику падає в могилу, але, падаючи, дивиться на мене. Слідом за нею і Гендріка кидається в могилу, і я чую, як її ноги вдаряються об землю…
— Прокинься, Макумазане, прокинься!.. — пролунав голос Індаба-Зімбі.
Я схопився з ліжка. Холодний піт покрив моє тіло. З іншого кінця кімнати до мене долинув шум боротьби. Я швидко схопив сірника і запалив свічку. При слабкому світлі я розглянув контури двох постатей, що борсалися. Між ними виблискувала сталь. Але недогарок сальної свічки розтанув, і світло згасло. Індаба-Зімбі і Гендріка боролися і, незважаючи на всю силу чаклуна, жінка долала його. Я кинувся до них. Гендріка встигла вирватися. У її руках виблискував ніж. Але я був уже біля неї і міцно обхопив її ззаду. Вона впала їв боротьбі впустила ніж. Господи, якою сильною була ця чортиця! Вона билася, вищала, дряпалася, кусалася і мало не здолала нас, двох сильних чоловіків. Нарешті вона вирвалася, схопилася на ліжко і стрибнула до стелі. У стелі були отвори, які пропускали світло. Схопившись за край такого отвору, вона збиралася пролізти в нього, але її сили, виснажені боротьбою, зрадили її, і вона впала на підлогу, знепритомнівши.
— Уф, — промовив Індаба-Зімбі, — треба зв’язати диявола, поки він не прокинувся.
Ми міцно зв’язали ременем руки і ноги Гендріки так, що вона не могла ворухнутися. Індаба-Зімбі з ножем у руці залишився вартувати її. Оговтавшись, вона борсалася і марно силкувалася розірвати міцний ремінь. Індаба-Зімбі без церемоній усі вся на неї. Нарешті вона вгамувалася, і ми її замкнули
