У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

І він показав незнайому мені рослину: вона мала колюче листя, дуже схоже на листя звичайної англійської кропиви.

— Тепер, Макумазане, — продовжував він, — накажи людям залишити нас наодинці і йди за мною он до тієї маленької прогалини біля води.

Я так і зробив. Коли я вийшов на прогалину, Індаба-Лімбі запалив невелике багаття під деревом на березі.

— Сідай сюди, Макумазане, — сказав він, показавши на камінь біля багаття. — Нічому не дивуйся і не лякайся того, що побачиш. Якщо ти ворухнешся або крикнеш, ти нічого не дізнаєшся.

Я сів і став чекати. Коли вогонь яскраво розгорівся, старий роздягся і пірнув у воду; потім він вийшов із води, тремтячи від холоду, і, нахилившись над багаттям, узяв у рот листя і почав жувати його, щось бурмочучи. Великий жмуток листя він кинув у вогонь. Пішов густий дим, старий втягував його у свої легені, поки не почав задихатися. Жили в нього на шиї і грудях роздулися, він голосно дихав, і з очей в нього текли сльози. Раптом він упав і лежав нерухомо. Я страшенно злякався і хотів було кинутися на допомогу, але пригадав його застереження і залишився на місці.

Індаба-Зімбі лежав на землі, наче мертвий. Його тіло закоцюбло. Це було дуже схоже на смертне ціпеніння. Потім, на мій подив, тіло обм’якнуло, і на грудях з’явилася пляма; вона збільшувалася і збільшувалася, і хвилини за три чоловік став трупом, який уже розклався. Я сидів уражений, спостерігаючи це надзвичайне видовище і чекаючи подальшого розвитку процесу розкладання. Я чекав, що Індаба-Зімбі на моїх очах перетвориться на порох. Продовжуючи свої спостереження, я помітив, що ознаки розкладання поступово пропадали. Спочатку плями зникли на кистях рук і ступнях, потім на інших частинах тіла і, нарешті, на животі. Після цього Індаба-Зімбі спокійно прокинувся.

Я від здивування не міг говорити і дивився на нього з роззявленим ротом.

— Ну, Макумазане! — промовив він, схиливши голову набік, як птах, і кумедно хитаючи своїм білим завитком. — Усе добре. Я бачив її

— Бачив кого? — запитав я.

— Зірку, твою дружину, і маленьку дівчинку. Вони налякані, але здорові. Їх вартує жінка-мавпа. Вона божевільна, але мавпи слухаються її і не посміють нічого зробити твоїй дружині. Зірка спала, і я прошепотів їй на вухо, щоб вона не боялася, бо ти скоро звільниш її, і я порадив їй вдавати, ніби їй приємно бути з Гєндрікою.

— Ти прошепотів їй на вухо! — промовив я. — Та як ти міг це зробити?

— Це було небезпечно, Макумазане. Забарившись хоч трохи, не був би я тепер живим. У вас, білих людей, так багато різних знань, що ви уявляєте, що вам здається, начебто ви вже все знаєте. Ви дивитеся на хмари і не бачите того, що у вас під ногами. Ти віриш, Макумазане? Чи немає в тебе якоїсь речі Стелли?

У мене в записнику зберігалося її пасмо, яке я дав йому. Він підійшов до багаття, запалив волосся і, коли воно перетворилося на попіл, змішав із соком згаданої рослини. — Тепер, Макумазане, заплющ очі, — сказав він. Я послухався його, і він потер мої повіки одержаною пастою. Вона обпалила мене, і голова в мене запаморочилася. Стан цей тривав недовго; голова моя знову стала свіжа, але я не відчував землі під ногами. Індаба-Зімбі повів мене до струмка.

— Дивися на воду, Макумазане, — сказав він, і голос його звучав глухо, неначе оддалік.

Вода потемнішала, потім посвітлішала, і я побачив у ній підземелля, де горіло багаття. Біля стіни лежала Стелла. Одежа на ній була розірвана, вона виглядала блідою і стомленою, повіки в неї були червоні, ніби вона плакала. Поряд із нею, поклавши голову їй на груди, лежала маленька Тота; вона була прикрита звірячою шкурою. Дитина не спала і, здається, стогнала від страху. Стелла ж спала, і мені здалося, що її губи шепочуть моє ім’я. Біля багаття, щось помішуючи в грубому дерев’яному горщику, сиділа жінка-мавпа, Гендріка. Світло падало їй на обличчя. На ній була шкура мавпи і лице її вкривала темна фарба, яка де-не-де посходила. Час від часу вона поглядала на Стеллу своїми дикими безтямними очима з виразом ніжності, майже благоговіння. Вона також зиркала на бідну дитину і скреготіла зубами від ненависті. Біля входу в підземелля виднілися голови мавп. Гендріка зробила знак одній із них. Мавпа підскочила до неї, і Гендріка тицьнула їй дерев’яного горщика. Мавпа взяла його і сховалася. Видіння почало блякнути, останнє, що я побачив, була примарна постать мавпи, що повернулася з горщиком, повним води.

Раптом усе зникло. Переді мною — вода, а поряд усміхався Індаба-Зімбі.

— Тепер ти бачив? — сказав він.

— Бачив, — відповів я. — Ти знаєш дорогу до підземелля?

Він кивнув головою.

— Так ходімо; люди підобідали й відпочили.

За три години ми дісталися величезної долини на північному схилі високого піку. З одного боку в цій долині тяглося пасмо кам’яних круч, а з другого