Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

І дівчина непогано склала цей екзамен, хоч на деякі питання і не відповіла. Вчителі зрозуміли, що Оксана — здібна, добре розвинена і, головне, уміє думати.

На другий день в учительській розмовляли про Оксану. Ольга Іванівна доводила, що допитлива обдарована дівчина повинна здобути освіту. їй треба вчитися в гімназії.

До баронеси пішли поважні вчителі.

Трохи здалеку почав викладач російської мови Ілля Іванович Покровський:

— Багатьох учениць я бачив за тридцять років викладання в гімназіях. Різні були: старанні й ліниві, тупі і здібні, але такої, як Оксана Толок, у мене не було. Ця дівчина — мов коштовний камінь. Коли цей камінь огранити наукою, то йому й ціни не складеш. Ми повинні допомогти їй досягти того, на що вона здатна.

Баронеса скривилась, тонкі губи хоч і зібралися в люб’язну усмішку, — з цим учителем рахувалася навіть норовлива пані директриса, — але очі стали злі, і вона сказала:

— Мені відомо, пане Покровський, що уже й ви почали гранити цей коштовний камінь. Але пам’ятайте одне: доки я тут, вона в гімназії не буде. Дочку покоївки і конюха, дочку вбивці Едуарда Шнейдера не можна приймати до гімназії. Мушу попередити вас, панове, — звернулася до всіх учителів, — що полковникові жандармерії не подобаються ваші збориська під приводом навчання цього дівчиська. Це може відбитися на вашому спокої та подальшій службі в гімназії. У мене все.

— Ні, не все. Якщо так, то я подаю у відставку! — спалахнув Покровський.

— Можете подати прохання, — холодно мовила баронеса.

Так і не прийняли Оксану до гімназії.

Туманного вечора наприкінці лютого Оксана прийшла до Ольги Іванівни. В кімнаті сиділи і стояли вчителі гімназії та реального училища.

Серед них вирізнявся учитель жіночої гімназії Сергій Петрович, високий і стрункий, у солдатській гімнастьорці. Лівий рукав гімнастьорки був засунений за ремінь, на грудях висіли два хрести, білий Георгій і червоний — з мечами. Сергій Петрович недавно приїхав з госпіталю, де довго лежав після тяжкого поранення і операцій.

Ольга Іванівна обняла дівчину.

— Оксано, ти чула? У нас немає царя! Буде республіка, буде свобода, рівність, братерство. Усі рівні. Усі — громадяни великої і вільної Росії. Тепер ти вчитимешся в гімназії.

— Завтра підемо до баронеси, — додав Сергій Петрович.

Вранці другого дня Ольга Іванівна, Оксана та Сергій Петрович з усіма своїми орденами та медалями прийшли до директриси.

В кабінеті, крім баронеси, сиділа її родичка, Клара Йоганівна, — класна дама, а точніше — шпигунка, яка щодня доповідала своїй родичці все, що чула.

Хоч після революції минуло вже три дні, в кабінеті висіли портрети царя і цариці.

Глянувши на них, Сергій Петрович посміхнувся:

— А царів у нас уже нема.

— Помазаники божі завзкди лишаться царями, — холодно відповіла баронеса. — Чим можу стати в пригоді? Хто ця особа?

— Це та дівчина, про яку э вами вже була розмова. В Росії сталася революція, тепер усі рівні. Батько Оксани Толок загинув на позиції, і вона гідна вчитися в гімназії навіть за рахунок держави. От про це ми прийшли вам сказати. Усі вчителі віришили, що Оксана повинна вчитися.

— Насамперед, хочу вам нагадати, що поки я керую гімназією, отже, я й вирішуватиму, кого приймати, — і потім, звертаючись до класної дами, сказала по-німецьки: — Ви тільки подумайте, Клара! Вони вирішили, що коли купка головорізів улаштувала в Петербурзі переворот, то це означає, що й вони можуть робити все, що їм заманеться. Вони забули революцію дев’ятсот п'ятого року. Ще трохи — і їх розженуть. Дочка покоївки і конюха в моїй гімназії?! 0 боже мій! До чого ми дожили!

Оксана зрозуміла, що сказала баронеса, її обличчя спалахнуло, але дівчина промовчала.

А баронеса, не дивлячись на Оксану, вела далі:

— Ви знаєте, Клара, це ж її батько вбив Едуарда…

Цього Оксана не витримала, від образи вона зблідла.

— Мій батько нікого не вбивав. Він був сильнйй і добрий. А того дня, коли щез Едуард Шнейдер, батько був у місті.

— 0 боже мій! Де ти навчилася німецької мови? — вигукнула баронеса.

— Я вчилася в школі Шнейдерів, а там викладали по-німецьки.

— Гаразд, гаразд, вийди і почекай у коридорі, — поспіхом звеліла баронеса. Коли Оксана вийшла, вона різко сказала вчителям:

— Ви повинні були попередити мене про те, що це дівчисько знає німецьку мову. А втім, це зайвий раз підтверджує моє рішення. Ось що я можу вам, панове, сказати. Ви вільні.

— Що ж, ми звернемося до міського голови, — тепер уже сердито мовив Сергій Петрович. — Я візьму її за дочку, і тоді ви не зможете відмовитися прийняти її.

— Мені більше нічого вам казати. Але ви, пане Малявін, поводитесь надто сміливо. Глядіть, щоб не пожалкували.

— Права так говорити мені дають оці нагороди і порожній рукав. А далі ми будемо ще сміливіші.

І, не попрощавшись, учителі вийшли. Оксана стояла в коридорі біля вікна. Коли вона обернулася, Ольга Іванівна побачила її суворі очі, а між брів — зморшку.

— Не треба більше до неї ходити. Тепер я й сама не хочу тут учитись, — Оксана не стрималася й заплакала.

В учительській, за винятком класних дам і попа, усі вчителі підписалися під листом до міського голови і до газети. Однак і це не допомогло.

На початку листопада вночі на вулицях почулася стрілянина. Стукотіли кулемети,