Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

— ІЗ собою брати тільки найнеобхідніше, доведеться багато йти пішки. Збираємося на пристані о дев'ятій. Зараз сьома. Капітане, — звернувся Сергій Петрович до чоловіка в матроському костюмі, — у вас на пароплаві все гаразд?

— Затримки не буде.

Десь о дев’ятій вечора, без гудків, не запалюючи вогнів, од пристані відчалили пароплав «Вікторія» і катери. Пливли вниз по Дніпру, в темряву, в невідомість.

На пароплаві було тільки три жінки: Ольга Іванівна. Оксана і тітка Ганна.

Небо, темніше за сажу, то сікло крупою, то сипало холодним дощем. Навкруги — жодного вогника. На капітанському містку стоять Сергій Петрович і Петро Григорович. Капітан і керманич напружено вдивляються у пітьму. Хід уповільнили до краю.

0 десятій ранку прибули в Нікополь. Зустрілися з головою Нікопольського ревкому.

— Треба влаштувати кількох чоловік для роботи в місті, — сказав йому Петро Григорович. — Наш курс — далі, до Каховки.

— Влаштуємо. Надійні люди тут є. А ми з вами, — відповів голова ревкому.

За годину пароплав і катери вирушили.

Невдовзі з берега по головному катеру вдарили з гвинтівок. З катера короткими чергами відповів кулетем. Постріли на березі вщухли і до Берислава дісталися спокійно.

На пристані, побачивши «Вікторію», підняли червоний прапор. Отже, свої! Але в Херсоні вже були німці. Треба було якнайшвидше пробиратися степами на Миколаїв.

На околиці Берислава, у вибалку біля високої кручі, закопали кулемети, гвинтівки та іншу зброю. При собі лишили тільки пістолети й гранати. © http://kompas.co.ua.

Навколо розлігся рівний степ. Ні сіл, ні дерев. Навіть птахів не побачила Оксана.

Моторошне це сирітське безлюддя степу, та в цьому безлюдді поки що був їхній порятунок. Треба якомога далі відійти од Дніпра.

Січе холодний дощ, важчає одяг, вітер валить з ніг.

Позаду ворог, попереду непевність.

А люди йдуть. Згорбившись, зігнувшись у три погибелі супроти рвучкого зустрічного вітру і дощу.

Йдуть уперед!

Йдуть всупереч усім знегодам!

Надвечір показалися якісь хати. Сергій Петрович вийняв карту і сказав:

— Це, мабуть, Ольгинські хутори, там і заночуємо, люди насилу ноги переставляють.

Почекали доки стемніє. Майже поночі підійшли до чотирьох великих хат. Видно, жили тут багачі. Довелося розмовляти з ними круто.

На ніч виставили пости. Спали в хатах і стайнях.

Оксана так стомилася, що її ледве примусили повечеряти. Дівчина одразу заснула, тільки-но лягла на широку лаву.

Ледь узялося на світ, як Петро Григорович збудив усіх. Наварили картоплі, поснідали. І знов у дорогу. Вночі перейшли невеликий міст через Інгулець. Поблизу — село Галаганівка. Послали розвідку. А там — німці. Довелося повертати на захід.

І знову безлюдний, мертвий, безкраїй степ. Після дощу йти було легше і за два дні нарешті дісталися до Миколаєва. До темряви ховались у вибалку. В місто пішли тільки Сергій Петрович і двоє робітників.

Пізно вночі вони повернулись і повели товаришів на околицю міста. За годину-півтори всі були влаштовані в надійних родинах робітників.

У місті хазяйнували німці.

Ольга Іванівна незабаром почала викладати в гімназії. Ще раніше, хоч і нелегко було цього добитися, прийняли туди Оксану. Дома господарювала Ганна Петрівна.

Сергій Петрович і Ольга Іванівна налагодили зв’язок з миколаївськими більшовиками і поринули в революційну роботу.

Ольга Іванівна листувалася з підпільними організаціями і керівниками партії інших міст, Оксана їй допомагала. Спочатку переписувала різні шифровані листи й інструкції, пізніше навчилася сама шифрувати і працювати на друкарській машинці. Ользі Іванівні стало легше. Тепер вона тільки готувала тексти, Оксана шифрувала, а коли треба було, то й розмножувала на машинці.

В гімназії Оксана подружила з своєю ровесницею — Женею, і з дозволу Ольги Іванівни Женя почала допомагати Оксані. Подруги часто розклеювали листівки на парканах, будинках, роздавали робітникам.

Стало в пригоді Оксані і знання німецької мови. Правда, багатьох політичних слів вона не знала, доводилося користуватися словником, але це не затримувало роботи.

В серпні сталася подія, яка стривожила керівництво підпілля. Хтось із членів організації виявився зрадник. Він видав багатьох більшовиків. Схопили деяких керівників. У тюрмі опинився Сергій Петрович. Вчителька дізналася про це. Треба було негайно попередити товаришів.

Ольга Іванівна звернулася до дівчат.

— Од вас залежить життя людей. Ось адреси. Попередьте цих людей. Уночі почнуться арешти. Оксано, додому не повертайся. Тобі, Женю, арешт не загрожує. Перенеси усе наше майно до себе, тільки так, щоб на тебе не звернули уваги.

Поїзд на Знам’янку відходив увечері. Женя прийшла проводжати Оксану. І передала їй кошик та пакуночок з одягом.

Оксана сіла в четвертий вагон. Ольга Іванівна пішла до п’ятого. Через кілька зупинок вона перейшла у вагон до Оксани, де вже сиділа і Ганна Петрівна.

Більшість пасажирів спали, задрімала й Оксана, тільки Ользі Іванівні не спалося. Чи пощастило виїхати членам підпільного комітету? Що ждало їх попереду — Ольга Іванівна не думала. Про себе вона взагалі не звикла піклуватися, турбувалася тільки про Оксану.

Опівночі у вагон зайшли патрулі й перевірили у всіх перепустки. На Оксану не звернули уваги. Правда, один із них освітив її обличчя, та надто воно дитяче, і він не спитав перепустки.

Тільки-но патрулі зникли за дверима, як до Ольги Іванівни підсів якийсь чоловік.

— Дозвольте? — мовив неголосно.