Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Посуваючись, Ольга Іванівна розбудила Оксану. Чоловік чиркнув запальничку. І впевнившись, що інші сплять, прошепотів:

— На наступній станції виходьте, я вас зустріну…

Не кінчивши, він голосно захропів. У вагоні заблималосвітло, це поверталися солдати. Коли вони пішли, чоловік сказав:

— Біля вокзалу зустріну, — і пішов.

Довго й протягло, ніби волаючи про допомогу, гув паровоз біля семафора, поки не дали зеленого світла. Оксана З тривогою вслухалася в галас біля вагона. Хтось про щось просив, йому грубо відповідали. Почулися стогін і крики. Пролунали постріли і знову — крики.

Поїзд зупинився на станції. Знову пройшов той самий чоловік і стиха кинув:

— Виходьте. Сміливіше.

І от вони йдуть темною вулицею села чи пристанційного селища. Чоловік узяв валізу. Одійшли вже далеченько, коли він обізвався:

— Зараз прийдемо. Підвода чекає, поїдемо далі. Ви будете в селі вчителькою, ось документ для вас, возьмете. І гроші на прожиття. А візникові я заплачу сам. Їхати ще п’ятнадцять верст.

За півгодини Ольга Іванівна, Ганна Петрівна і Оксана виїхали в стен і на світанку прибули до невеликого села. Возій, нікого не питаючи, зупинився біля хати недалеко від церкви.

Тут вони й стали жити.

Невдовзі після приїзду поховали Ганну Петрівну, вона померла од тифу.

Тужила Оксана за своєю названою матір’ю. Зі смертю Ганни Петрівни обірвалося останнє, що єднало дівчину з дитинством. Тепер тільки Ольга Іванівна близька їй людина, любить її, як рідну доньку.

А через три місяці надійшла радісна вістка: у Німеччині й Австрії революція, геть полетів і гетьман. Оксану, Ольгу Іванівну викликали до Києва. Обидві, швиденько зібравшись, вирушили на станцію.

— Ким же ти будеш, Оксано? — спитала якось увечері Ольга Іванівна.

— Батько хотів, щоб я стала лікарем. А я хочу бути істориком.

І Оксана стала студенткою Київського університету.

Історію України в університеті викладав професор Володимир Петрович Непийвода, відомий учений, археолог, знавець історії України. Лекції були цікаві. Слухати ученого приходили навіть студенти інших факультетів.

Одного разу, коли професор розповідав про Запорозьку Січ, Оксана згадала книгу, яку бачила в печері. Адже в ній писалося про Запорозьку Січ, про козаків, які воювали проти татар. Чи збереглася та книга? Минуло стільки часу. Може, хтось уже знайшов скарб.

Од цих думок Оксану відвернула розмова. Два студенти про щось балакали між собою. До Оксани долинули окремі слова.

— Це правда, — мовив один. — Професор очей з неї не Зводить. Причарувала старого.

— Та не тільки ми це бачимо. Всі студенти знають, тільки вона вдає, мов нічого не помічає, — басом гув другий.

Так ось воно що! І справді Непийвода під час лекцій дивився тільки на Оксану. Іноді він замовкав, ніби згадував щось, а сам не зводив, як здавалося Оксані, з неї очей.

Оксані ставало ніяково. Вона пересіла далі. Та все одно не могла уникнути пильного погляду професора.

Непийвода був високий на зріст сухорлявий чоловік років шістдесяти. Мав він довгу, трохи кучеряву, з сивиною чуприну, темно-карі очі, які завжди були задумливі, хоч іноді в них загорялися веселі вогники.

Говорив гучним басом. На лекціях наводив приклади з історії, завжди несподівані й цікаві, і студенти запам’ятовували їх. Кращого знавця Запорозької Січі і Слободської України серед істориків не було. Володимир Петрович викладав історію і працював у музеї. Оце й усе, що знала Оксана про професора.

Але чому він так пильно дивиться на неї? Невже тому, що вона гарна? Струнка, смаглява, на щоках неяскравий рум’янець, а очі сині-сині. Чоло високе і чисте, губи — чітко окреслені. Так, Оксана — дівчина розумна, здібна і вольова.

І все ж вона ніяковіла від пильних професорових поглядів. А то Оксана вже давно розповіла б йому про свою знахідку. Слухаючи лекції Непийводи, дівчина часто згадувала про неї. А розповісти не наважувалася.

Та минав час, глибше й глибше відкривалася Оксані історія рідного краю, все більшою ставала певність, що треба розповісти про скарб. Оксана згадала, що в книзі, крім записів запорожців, були сторінки, написані іншими мовами. Може, там щось важливе?

Думаючи про скарб, Оксана, на свій подив, не могла пригадати, які ще речі там були. Вона ясно пам’ятала кадібець з грошима, казан, яким прикривала людський череп, рушницю й шаблю, а інше пам’ять не втримала.

Чи зберігся той скарб? Чи не краще спершу самій поїхати до Земного Байраку, спуститися в печеру і впевнитися, що все на місці, а потім уже розповісти? Але як вона прибере каміння, що закриває вхід до сховища?

Може, так і не наважилася б Оксана підійти до професора, коли б сам він на лекції не згадав про скарби запорожців.

— Є немало легенд про запорозькі скарби, — сказав Непийвода, — про забиті овечою вовною криниці, в яких сховані скарби. Нерідко розповідають про закопані в плавнях величезні багатства січовиків, але здебільшого це тільки легенди.

— Ні, є такий скарб! — не втрималась Оксана.

Легкий шум і здивування серед студентів не так збентежили Оксану, як пильний погляд професора.

— Очевидно, у вас є серйозні причини, щоб порушити лекцію? — сказав Володимир Петрович. — Розповісте мені про них під час перерви.

Оксана спаленіла. Мало не розплакалася від сорому за свою нестриманість. Нарешті лекція закінчилась, дівчина хотіла швидше вийти з аудиторії, але професор зупинив її.

— Тепер я до ваших послуг, товаришко Толок. Розкажіть мені про свої міркування щодо можливості знахідок запорозьких скарбів.

— Я порушила хід занять і дуже