Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

Нарвавши квітів, дівчина сіла на схилі могили. І раптом почула, як десь унизу щось жалісно заскавучало. Оксана підійшла до урвища, зазирнула вниз. Там лежало мале лисеня. Добре мати ручну лисичку! Дівчина швиденько побігла додому по вірьовку. Нічого не знайшовши вдома, вона пригадала, що вірьовка є в стайні. На ній батько виводив Змія, ганяв його по колу. Так то Змій, а вона ж набагато легша.

Взяла вірьовку, загорнула в хустку і тихенько пішла через подвір’я, а далі помчала, випереджаючи вітер. А тим часом лисеня зникло.

Задихавшись од бігу, Оксана трохи посиділа біля урвища. Потім міцно прив’язала один кінець вірьовки до акації, а другий кинула вниз. Глибоко!

Спираючись босими ногами, міцно чіпляючись за вірьовку, Оксана почала небезпечний спуск. Минула виступ, трохи відпочила. І вчула тяжкий звіриний дух. Здогадалася — лисичина нора.

Не випускаючи вірьовки, нахилилась і пролізла між плитою та стіною урвища. Далі зіяла чорна дірка — печера. Ото лихо, знову треба бігти на стайню — по ліхтар. Прислухалася, в печері тихо, подумала, що лисеня, напевно, від ляку причаїлося.

Дівчина видерлася нагору і знову побігла додому. Ліхтар і сірники треба було просити у батька. Довелося розповісти батькові, що вона хоче спіймати лисеня. А куди спускалася його донька, батько не знав.

Марко саме готував коней, щоб везти пана, і йому ніколи було розпитувати. Погладив по голівці улюбленицю, дав їй сірники і недогарок свічки.

І знову Оксана помчала наввипередки з вітром. Вдруге спускатися в печеру, здалося їй, було легше. Біля входу запалила свічку і полізла в пітьму. Долі в печері дівчина побачила череп, що зирив на неї порожніми очними ямками. Оксана скрикнула, впустила свічку і закам’яніла. Добре, що сірники до кишені поклала. Тернула сірником, знайшла свічку. Перемогла страх і, не дивлячись на страшний череп, стала оглядати печеру. Лисеняти не було.

В кутку Оксана побачила мідний, позеленілий казан, глечик і кілька черепків. На кам’яному виступі лежали рушниця, пістоль і шаблюка, вкриті порохом. Видно було стремена і вудила, на землі розсипано багато голубих камінців в оправі з потемнілого металу. Тут же валялись кістки. Здогадалася: це кістки тієї людини, чий череп вона побачила біля входу в печеру. Знову дівчині стало моторошно. Так моторошно, що вона швиденько вибралася з печери. Сонячне світло її заспокоїло.

А лисеня, мабуть, кудись сховалося, хоч воно тепер уже не так цікавило Оксану. Вона згадала про сині, як небо, камінці, про зброю.

Ноги й руки тремтіли. Страшно. Але що їй цей порожній череп чи кістки мерця. Тільки що моторошно, та й годі. І знову полізла в печеру. Взяла казан, щоб накрити череп: Накривала, а сама не дивилася. Проте нічого не сталося.

Дівчина підійшла до виступу і почала вибирати із сміття й пилюки та складати в купку голубі камінці. Але намиста з них не зробиш. Вони, як бляшки на вуздечках, що надіває на коней татусь. Тільки ті без камінців. І ще знайшла Оксана трохи золотих і срібних грошей. Потім побачила держальце ножа. Зверху та внизу держальця блищали жовті обідки. Стерла пилюку на держальці, заяскріли різними кольорами вправлені в золото камінці — зелені, червоні, білі, жовті…

В печері сухо. Ніж, шабля, рушниця та пістоль не дуже й заржавіли. На лезі важкої широкої шаблюки ледь виднілись якісь букви. Всі знахідки дівчина перенесла в одне місце, тільки казана не чіпала. Свічку й сірники лишила в печері. Тримаючись за вірьовку, вибралася нагору, одв’язала її, загорнула в хустку і побігла додому.

Увечері прийшов батько з роботи. В Оксани уже готова вечеря — варена картопля, молоко з хлібом. Татко приніс оселедця. Добре повечеряли! Тоді Марко засмалив махоркою, а Оксана, прибравши із столу, сіла коло батька, пригорнулася до нього та й каже:

— Тату, ви мені часто розповідали казки, а тепер послухайте мою, я сама вигадала її. Хочете?

І так зазирає батькові в очі.

— Розповіси, доню, послухаю, — ласкаво всміхнувся Марко і погладив доньчині кучері.

— Так от слухайте. Стоїть гора висока, висока, а в ній нора глибока, глибока…

— Зажди, доню, це ж я читав тобі книжку про Назара Стодолю. Там так і написано, — перебив Оксану батько.

— Ой, тату, не заважайте, бо все забуду. Слухайте, це казка така. Нора та страшна, чорна. Навкруги скелі, внизу вода, а нагорі дерева. На могилі стоїть кам’яна баба. Сліпа і дуже страшна. Так от яке діло. Пройдеш нору, а там печера. Велика, з каменю вся зроблена і ліжко там кам’яне. І в тій печері жив колись, давно-давно, старий-престарий дідок. Горбатий, зубатий, а голова в нього, як казан. Скупий він був, жаднючий. Все хотів загарбати собі до печери. І позносив він туди казани, глечики, золото й срібло, сині, як небо, камінці. Такі гарні, як у крамниці намисто. І все це ховав од людей, щоб ніхто не знав його схову…

Я ще не придумала, може, цей старий був розбійник. Ходив-бродив по світу, вбивав і забирав добро в людей. Мені в печері страшно було про це думати. І я придумала інше. Напевне, він од когось беріг це добро. В печері там у нього є шаблюка і рушниця.

Чи довго, чи ні жив у печері цей старий, я не знаю, але настав час йому помирати. А жив у печері він сам. І не було кому його поховати. Вмер він на кам’яному ліжку, там його кістки й лишилися. Викликав старий дідок перед своєю смертю лисицю і наказав вірно берегти його багатство й кістки. Тільки лисиця мене злякалася, втекла і лисенят забрала з собою, а кістки діда з його багатством лишила в печері. А от де ділося лисеня — навіть не знаю, — несподівано закінчила свою розповідь Оксана і, помовчавши, додала: — А мені так хотілося мати лисеня…