Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з російського оригіналу В. О. Носенко

Моїй дружині, Вірі Степанівні, з якою ми пройшли життя, присвячую з любов’ю.

Вище Чортомлика береги Дніпра круті й скелясті. Подекуди ніби хтось розітнув скелі, і до Великого Лугу йдуть байраки. Більшість їх сповнювалася водою тільки після великого дощу та коли весною дружно танули сніги, але в них завжди вогкувато і є джерела з доброю водою. У вибалках ростуть дуби, осокори, берести, клени.

А в степу побачиш хіба що дикі зарості степового абрикосу, деінде невеликі кущі терну та шипшини.

По обох берегах Днiпра залорожці виставили далеко вниз од Січі невеликі фортецї iз землянками, щоб жити, і високими помостами для дозорцiв-стожами. Біля сторожі завжди лежали сухі дрова й сире сіно.

Степ рівний, видно ген далеко… Забачить дозорець кінних татар, гукне братам, а ті враз розкладуть вогнище й кинуть туди сире сіно. Аж до неба шугоне стовп сизого диму. Відтак другий, і запалають над Дніпром та Великим Лугом все нові й нові вогнища. Помітять у Січі — татари сунуть, і помчать козаки на конях зустрічати непроханих гостей.

ІЗ злістю вдарить мурза канчуком свого коня, ніби той винен, галайкне верхівцям, ті кинуться до сторожі, що подала знак, а там нікогісінько. Розкидають татари землянки, сторожу, але що з того: Січ уже знає про їхній набіг.

Одну таку фортецю запорожці поставили біля широкого байраку, що заріс густим лісом. Тому й назвали його 3еленим.

Недалеко від дніпровських круч височить скіфська могила. На могилі тій склавши руки стоїть камінний воїн. От на цій могилі і поставили запорожці високу сторожу. Одна-єдина вузенька стежина веде вниз, але проїхати можна скрізь. Вода недалеко — по дну байраку тече невелика річечка.

Набіжать кінні татари до могили, пильно дивляться, куди козаки гайнуть. Їм добре видно і дніпровські кручі, і степ з другого боку байраку, а козаків не бачать. Ті ніби попід землею пройдуть і з’являться аж ген на Великому Лузі. Верещать татари, погрожують, але козаків не дістати. А діло було немудре. Як загледять запорожці ворогів, одведуть коней у байрак, зостанеться нагорі тільки один дозорець, розведе вогонь, кине сіно і стежить за татарами. А ті ближче, ближче. Тоді сяде козак неквапом на коня і дожене своїх.

Спливали роки… Рідше й рідше наїжджали татари. І полонених брали мало. Відіб’ють табун коней, захоплять отару овець, череду корів — от і вся здобич.

Коло давніх фортець-сторож осіли козаки-гречкосії. Біля Зеленого Байраку, тільки з іншого боку, — там зручніше, ближче посіви й вода, — викопали землянки, а згодом побудували й хати. Посадили садки — вишні, сливи, груші-дички. Тільки дозір, як і раніше, держали на високій могилі.

Один з перших у Зеленому Байраку оселився козак на прізвисько — Толок, а звали його Грицьком. Він і був за старшого.

На хуторі попервах небагато було людей, та рік у рік їх більшало. Народжувалися діти, а то приходили якісь бідолахи, вклоняться старим і захисту просять. Не питали старі, хто вони такі й чого в них на спинах незагоєні рани, а самі — ребрами світять. Спитають тільки, як звати, і скажуть:

— Хоч землянку собі копай, хоч хату став. Люди допоможуть. А місця всім вистачить.

Спочатку була одна вулиця вздовж берега. Згодом виросли хати на другій вулиці, а ще пізніше — на третій. І тоді вже не хутором, а селом почали величати Зелений Байрак.

Наполохані дикі коні мчать степом. Тільки майнуть перед очима — і нема їх. Повільно влітку і взимку тече Дніпро, а води сплива багато. Так і час. Одні дні промигнуть, як тінь швидкоплинної хмарки, інші — тягнуться довго. Роки ж летять швидко, швидше, аніж мчить дикий кінь.

Людина поки що не живе двісті чи триста років, а коли б жила, то побачила б, як усе змінилося на Дикому Полі. Багато чого побачила б. Як хазяйнували на Україні і знущалися з людей польські і свої пани. Як руйнували Січ і як прийшли нові пани, а серед них чимало німців. Цариця-німкеня, Катерина, роздавала козацькі землі, хутори й угіддя своїм наближеним і виписаним із Німеччини землякам.

Зелений Байрак і землі над Дніпром з частиною Великого Лугу припали німцеві із Саксонії на прізвище Шнейдер.

Зійшов новий пан на високу могилу, огледів свої володіння. Скільки сягає око — все його. Широкі плавні вбрані влітку в оксамит трав. На зеленому килимі їх міняться дорогоцінним сяйвом озера й лимани. Все це колись тішило козаків і селян-гречкосіїв, усе було їхнє, а тепер стало панське.

Втратили надію селяни повернути собі зрошену їхньою кров’ю й потом землю. Правнук запорозького козака, тепер напівневольник на своїй землі, вдихав повітря, напоєне духом трав і квітів, і думав думу, дивлячись на красу та привілля. Нема йому волі на цих, нині чужих, землях.

Перший пан саксонець розвів місцевих овець, а