Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— У Полтаву.
— А чого такого гака накинув?
— Та… заблукали трохи!
Килина вешталася од печі до столу, розставляючи полив’яні миски з борщем.
— Ложки давай чи що!.. — буркнув небіжчик.
— Зараз, Іванцю, зараз… — відказала молодиця, ховаючи од нього очі.— Голоден, еге?
— Як чорт!
Обух значуще глянув на неї. Килина взяла хлібину й почала краяти скибки.
— Довго ти там длятимешся?! — не втерпів небіжчик.
— Та біжком, біжком, Івасику…
Вона пошукала за поясом. Потім дістала паличку, яку дав їй Обух, і, нахилившись над мискою, почала хутко стругати її в борщ.
Небіжчик вражено глянув на неї.
— Ти що, з глузду зсунулася, жінко?! Не всі вдома і хата на клямці?
— А що?
— А що ти оце робиш, розтелепо?
— А хіба що я роблю?
— Та хіба ж можна дерево у борщ стругати?
Обух поклав на стіл зціплені кулаки.
— А хіба можна мертвому до живої ходити? — голосно запитав він.
У хаті стало тихо. Небіжчик на мить закляк, а потім підвівся на всенький зріст. Глянув він розгублено в один бік, тоді в другий — та й кинувся притьмом з-за стола, що й миски з борщем поскидав додолу.
— Одвічай, можна мертвому до живої ходити? — ще голосніше повторив Обух.
Мрець стояв посеред хати і дилькотів усеньким тілом. Лице його мінилося, неначе віск. Семен хрестився і зиркав на двері. Михась затиснув у руці образ Матери Лади і чув, як шалено калатає серце. Небіжчик розпадався просто на очах. Одіж тліла і обсувалася додолу, волосся літало по всій хаті, шкура з черепа злазила клаптями, і видно було, як з-під неї проглядає чорна товаряча шерсть.
— І втретє питаю: може мертвий до живої ходити чи ні?! — гаркнув на всю горлянку характерник.
Тіло на мерцеві попливло — і взялося димом, що потягся довгим хвостом до печі. Всі скрикнули: обличчя небіжчика збіглося і обернулося тупим свинячим писком, на голові виросли коров’ячі роги, руки і ноги поробилися тупими ракотицями. Ще мить — і перед ними вже стояв справжнісінький чорт з довгим бичачим хвостом позаду і здоровими круглими очиськами.
— Будь ти проклятий! — скрикнув він, вищиривши довгі білі зуби. — Щоб тобі добра не було, поки й житимеш, клятий запорожцю! Щоб твоя і путь закипіла, куди ітимеш на сім світі! Щоб ти туди не дійшов і назад не вернувся! Їдуть уже… їдуть по вас слуги Чорнобогові! Не втечете, собачі душі,— як повісять вас ребром за гак над пекельним огнем, то будете…
Він захлинувся, завертівся шалено на місці, вхопившись за голову, — а потім вибухнув їдким сірим чадом, звинувся в петлю і, майнувши попід стелею, вихором шугонув у піч. Заревло у комині страшенно, бухнуло на хату попелом і жаром, засвистіло надворі, та й стало тихо.
— От бісова личина… геть очі запорошив! — сказав нарешті Обух, обтрушуючись од попілу.
— Господе, помилуй і сохрани мене грішного! — перехрестився Семен.
— Ще й страву поперекидав… — буркнув Михась, зиркнувши на побиті миски, що валялися на долівці.— А ми голодні!
Килина провела долонею по обличчю.
— То я вам осьо ще насиплю!.. — похопилася вона. І зиркнула на Обуха. — Господе, я й на помислях не мала, що таке оце страхіття спить зо мною щоночі!
— Ще день-два — і звів би він тебе зо світа… — сказав характерник. — Видно, душа йому потрібна була.
— А нащо?
— Як не має чорт душі хрещеної на поживу, то пропадає він… Ото й почув із того світа, як плакала ти за чоловіком!
— Тітко, а їсти ми будемо? — устряв Михась.
Обух струсив долонею порох із оселедця.
— Яке там їсти, у дідька! — сказав він. — Чув, що той чортяка сказав?
— А що?
— Їдуть сюди слуги Яремині… тікати треба хутчій!
У шибку щось заторготіло.
— О, Кирик прилетів! — озирнувся Михась. І відчинив кватирку. — То що там, друже?
— Люде з оружжям, — сповістив крук, сівши у нього на плечі.
— Де? — поспитався характерник.
— Коло мочарищ.
— Багацько?
— Із десяток.
Обух ухопив на лаві свою шаблю.
— Сідлаємо коней — і гайда! — звелів він Михасеві.— Хутчій, хутчій!