Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Отсе козаки! — вигукнув гречкосій. — Перепилися, як свині!

— Учистили, аж пальці знати! — докинув хтось із козаків.

— Вставай, чортів сину! — крикнув отаман — і сперезав запорожця нагайкою, аж виляски пішли.

Той підскочив і завертів головою на всі боки.

— Що? Га? Де?.. — забелькотів він, лупаючи очима.

— Проснися, Явдохо, свати приїхали! — зареготалися козаки.

— Що? Які свати?..

Козаки позлазили з коней і поставали кружком довкола запорожця. Той озирався навсібіч і, нічого не тямлячи, мацав круг себе долонями.

— Баклага… баклага де, чортові діти?

— Осьо! — сказав отаман. І перехилив посудину догори дном, куштуючи горілку. — Була твоя — стала моя!

— І як оковита? — поспитався гречкосій.

— Нічогенька…

— То дай і мені!

— Тримай, дядьку… Щоб не ти, то й не вийшли б ми на сих гицлів!

— І мені, й мені!.. — загомоніли козаки.

Обух схопився на ноги.

— Ану оддайте, щоб вас чорти вхопили! — заволав він, видираючи баклагу в гречкосія.

Той одхилився — і щосили затопив йому в пику. Запорожець кавкнув, поточився назад і гримнувся потилицею об мур.

— В’яжіть його! — звелів отаман.

З темряви виринуло двоє козаків, що провадили коней.

— Осьо й жеребці їхні! — сказав один. — А нічого гнідий… таких і в князя небагато!

— А в саквах що у них? — поспитався отаман.

— Ковбаса та шинка… видать, незлецько десь обловилися!

Обух борюкався під муром із трьома козаками і лаявся на всі заставки.

— Ти диви, який забіяка! — сказав отаман, коли запорожця нарешті повалили і взяли у лика. І кивнув пахолкові: — Огня мені! — Потім присів із палаючим смолоскипом перед бранцем. — Отямився?

Обух зажмурив повіки, розплющився, і лице його стало притомніше.

— Що? Де я? — поспитався він, озираючись гарячково. — Хто ви?

— Ми? — перепитав отаман. — Надвірна хоругва його милости князя Яреми Вишневецького. Ти, вражий сину, що накоїв оце? Ти що твориш, комишнику проклятий? Тебе по всіх усюдах шукають, чотири хоругви розпустили роями, усі стежки і дороги перекрили!

— То я… у бран я попав, еге?

Козаки зареготалися.

— А куди ж іще! Одвеземо тебе ось до князя, а він там уже й дарунки тобі приготував — кліщі та дибу!

— А потому й палю тобі застругає, як буде на те його панська ласка! — докинув отаман. — І джуру твого на спиток візьме… А де він, до речі?

— Хто? — поспиталися козаки.

— Таж недоліток той, холера б його взяла!

Отаман озирнувся і побачив, що коло багаття вже нікого нема.

— Утік! — вигукнув хтось із козаків. — А бий тебе сила божа!

— Бевзі! — ревонув отаман. — Таж князеві цей хлопчак і треба… На коней бігом і шукати! Притьмом, я сказав!

— Похóдні запаліть, а то не найдете… — озвався гречкосій.

— Огні запалили всі — й на лови! — Отаман вискочив у сідло і махнув смолоскипом. — А ти, Явтуше, зі мною!

Михась мчав і не бачив, куди біжить. Темно було, хоч око виколи, бо як вислизнув він із руїн, то з розгону скотився у яр, що починався тут-таки за монастирем. Росли тут густо шелюги і таволга, і провадило те провалля, либонь, до річки, бо на дні блищала вода, що пливла у бік Удаю. Як отямився трохи малий козак, то втер чоло рукавом і спинився, — зміркував, що з таким тріском береться цими хащами, що за кілька гонів його чути.

— А як тут гадюки водяться? — пробурмотів він сам до себе. І аж мороз пішов йому по шкурі.— Господе, спаси мене і помилуй, — я ж їх боюся!..

Над яром почувся тупіт кінських копит.

— Що, не знайшли? — поспитався хтось угорі.

— Наче крізь землю запався!

— А бий тебе сила божа! Таж князь нас вивішає всіх за сеє!

— А нащо йому сей хлопчак здався, га?

— А хтозна… Кажуть, се брат його менший, которого князь у хурдизі держав, а той утік…

— А чого держав?

— А щоб