Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— Ти ба! — сказав Михась.
— А ти думав! Ото якось ув одному селі була така хата, де людей щось лякало. Як ніч, так і душить, як ніч, так і образи скидає додолу, глечики з молоком перевертає… таке вже коїло, що ніхто не міг там жити! Аж прийшов у село один убогий чоловік. Староста йому і каже: нема де тебе у нас поселити, козаче… як хоч то йти в отсю хату, але там щось недобре водиться! Нічого, каже той чоловік, я з ним поладнаю… Та й приходить до тої хати. Зняв шапку на порозі й каже: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він удруге: добрий день, хазяїне! Воно мовчить. Він тоді утретє: добрий день, хазяїне! Коли ж із-під печі й одвічає: добрий день… Дозволь поселитися, хазяїне, каже тоді той чоловік. Тут завовтузилося щось під піччю, дивиться той нетяга, аж вилазить такий дідок із бородою. Не вищий од віника, на голові шапка смушкова, сам у червоних штанях. Поселяйся, каже. Тільки щоб твоя жінка рогачі під піччю не клала, бо мені очі випікає… І кота як будеш заводити, то щоб мурий був, тому що се моя масть…
— Еге ж, — убовтнувся в річ Михась, — чув і я таке! Як не ведеться кіт у хаті, то кажуть, що домовикові ця масть не до шмиги…
— Так ото ж! Привів чоловік родину, та й стали вони жити. Розгосподарювалися, худобу завели… Минуло років з кількоро, аж домовик і каже тому чоловікові: завтра, каже, іду я на войну — з чортами битися. А під піччю закопаний казан із золотими грішми. Як уб’ють мене, то прийдуть чорти і скажуть, щоб оддав ти їм той казан. То ти гроші висип, а казана їм оддай… Усе втямив? Усе, каже чоловік. Як сказав домовик, так воно і сталося. Оддав чоловік порожнього казана чортам, а гроші собі взяв. І так забагатів, що Боже мій… Два млини мав у селі, овець отари цілі, волів десять паровиць…
— І що? — поспитався Михась.
— І живе собі…
— Що, й досі живе?
— Та ні, помер уже, напевне…
— А чого помер?
— А дідько його знає! Захтів, то й помер… тобі не все одно? — Обух підняв баклагу і знову потяг добрячого ковтка відтіля. — Лягай та спи оно!
— А ти?
— А я повартую! Бо Кирик десь на гулі полетів…
Михась загорнувся в кирею. І тільки тепер відчув, що очі його аж злипаються, так зморився за цілий день.
— А росалки не з’їдять тут нас? — про всяк випадок поспитався він.
Але відповіді так і не почув — сон узяв його в свої волохаті обійми й поніс у безвість.
Було вже добре за північ, як над річкою почувся тупіт копит — то їхав берегом Удаю козацький рій. Певне, шукали когось хлопці, бо роззиралися на всі боки і вряди-годи коней спиняли, прислухаючись, чи не заіржить десь бахмат удалині або шаблюка брязне у піхвах.
— Кажу ж вам, бачив я їх!.. — сказав високий кощавий дядько, що їхав охляп на сухоребрій кобилі.— Хлопчина такий із запорожцем. На конях обоє, і поводовий з саквами…
— А не привиділося тобі? — спитав хтось із козаків.
— Тихо мені там! — гаркнув отаман, що їхав попереду. — Явтух правду каже. А як здобудемо цих двох гицлів, то князь нас золотом засипле…
— Та скоро вже ж і ранок, а ми знай степами валандаємося…
— Служба! — відтяв отаман.
І замовкли козаки, бо проти того нічого було заперечити: найнявся — продався. А всі ж вони були з польової сторожі Лубенського замку.
— Отсе ще гони проїдемо та й стаємо перепочити… — нарешті вирішив отаман.
— Коні геть уже зморилися!.. — буркнув хтось іззаду.
— І перекусити треба було б! — загомоніли козаки.
— Цитьте! — раптом озвався гречкосій, що їхав охляп. І витяг довгу жилясту шию, нюхаючи повітря, неначе пес.
Отаман обернувся до нього.
— А що?
— Ніби чадом потягло…
— Звідки?
— А он відтіля…
Отаман повернув головою туди-сюди.
— Це од тої озіяки… — озвався хтось із козаків.
— А що воно? — поспитався гречкосій.
— Кляштор там був… — сказав отаман. І шмагонув коня нагайкою. — Ану за мною!
Ватага погнала учвал, і за хвилю перед ними виросла здоровезна обшарпана кам’яниця. Височенна й похмура була вона, з чорними провалами вікон і обсмаленими стінами.
— Наче щелепа беззуба! — буркнув гречкосій, нахиляючись уперед.
— Осьо вони, голуб’ята! — вигукнув хтось із козаків.
У руїнах насилу світилося жаром багаття.
