Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— О Господе! — перелякався Михась. — А які вони?

— Це голі дівчата… гарні мов намальовані, а вуста червоні як кров! Як побачать вони душу хрещену, то біжать до неї й питають: «Бугила чи татар-зілля?»

— І що?

— Треба казати: татар-зілля.

— А чого?

— Тоді вони доступу не мають до тебе. А як скажеш бугила, то вони радіють, плещуть у долоні й кричать: «Тут тобі жаба цицьки й дала!»

— А далі?

Обух махнув рукою і дістав баклагу.

— З’їдять, звичайно…

— Як се — з’їдять? — перепитав Михась.

— Ну як… просто! На Купала всім усе дозволяється робити… — Характерник узяв баклагу обіруч і, задерши голову, потягнув із неї добрячий ковток. — А вони людське м’ясце знаєш як полюбляють… ого!

— Господе, помилуй і сохрани! — вигукнув Михась, озирнувшись у пітьму, і присунувся ближче до багаття.

— Та не бійся! — сказав Обух, зачерпнувши ложкою кулішу. — Того, хто Троянів Ключ носить, вони не чіпають…

— А чого не чіпають?

— Бо се такі душі, що між сим світом і тим літають…

— Як се?

— Росалки — се діти, що нехрещеними вмерли, — сказав Обух, знову піднімаючи баклагу. — Як похрестили немовля і вмре воно од чогось, то йде душа його в Ир Дажбожий, а там у янгола обертається… А як немає на ньому Дажбожого свастя, що незримо на нього за хрещення лягає, то живе така душа поміж світами. Часом утілюється вона і виходить уночі до води купатися або гойдається на вербі і регоче… Ото як побачиш росалку на Купала, то тікай чимдуж, бо лихо тобі буде!

— З нами сила і міць небесна! — сказав Михась і знов озирнувся. — Ох і налякав ти мене, Обуше…

Характерник знову підняв баклагу, і в горлянці у нього аж заклекотіло.

— Нічого ніколи не бійся, сину! — сказав він, наминаючи куліш. — Козацька доля у Бога на колінах. Що буде, то буде, а чого не буде, — того таки не буде! Одне слово, якось воно та буде…

— Та воно, звісно, так, — відказав Михась, — бо це ж таке… А не інакше, бо що ж!

— Так ото ж! — відказав Обух і ще раз добряче ковтнув із баклаги.

Як повечеряли вони і лягли коло багаття, позагортавшись у киреї, Михась і каже:

— А чорт, він і справді холодний?

— Що? — не второпав Обух.

— Ну, ти казав Килині, що як чорт, то він холодний, бо душі нема…

— А-а, — згадав характерник. — Він, сину, мов крига… Ото щоб знав ти: все, що з того світа приходить, холодне! Хоч там і огні пекельні горять, хоч і грішники на сковородах шкварчать, та насправді там лютий холод панує і пітьма, бо і тепло, і світло — воно тільки од Господа йде і огня його животворящого, що вічно горить ув Ирі Дажбожому…

— А росалки теж холодні?

— Ні, сину, вони ще до сього світа належать… Домовик, росалка, хованець, лісовик, бездонник — воно все поміж світами витає! — Обух позіхнув. — Пам’ятаю, якось ночував я в покинутій хаті… Насилу очі стулив, коли ж це чую — лізе щось із-під печі. Чалап, чалап, на припічок вилізло… а тоді на піч — та як налягло на мене і давай душити! Ні рукою не можу поворухнути, ні ногою, ні язиком… наче правцем поставило мене! Насилу перемігсь я, руку простягнув та й мацаю ззаду… Чую, тепле воно. Я тоді як крикну на всеньку хату: «Як чортяка, то холодна срака, — а це ж тепла!» Воно тоді засоромилося, зсунулося з мене, по долівці чалап, чалап — та й назад під піч полізло…

— О Господе! — перелякався Михась. — А що то було?

— Домовик, сину… Чимось не догодив я йому, напевне!

— А що, йому треба годити?

— Авжеж! Він хазяїн ув обійсті. Як шанує родина домовика, то в неї і хліб є, й до хліба, і в хліві лад, і в оборі… Без домовика хати нема.

— А як його треба шанувати?

— Не сваритися в хаті, люльку не курити і під піч сміття не змітати, бо він там живе… А на празники треба ставити на покуті горщика зі стравою, щоб він їв.

— І що, справді їстиме?

— А певно! Як заглянути уранці, то там уже нічого нема… Все з’їсть та ще й вилиже.

— А як не шанувати?

— То з хати виживе. Буде гарцювати вночі по столу та по лавах, перекидатиме все… З ним,