Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Бо ти скалічив Танґуа, а до того ж ти — вождь апачів, а не блідолиций.

— Я — блідолиций, і повік залишуся ним.

— Хіба Інчу-Чуна не зробив тебе вождем свого племені? Хіба ти не пив кров Віннету, а він твою?

— Це так, але хіба я зняв хоч один скальп із синів кайова? Хіба я сам напав на Танґуа? Мене змусили захищатися. Нехай Какхо-Ото не забуває про це.

— Вбивча Рука знає моє ім’я?

— Я дізнався, що ти — донька великого і славного воїна, тому запитав, як тебе звати. Нехай у твоєму житті буде багато зим і сонць, набагато більше, ніж годин, які мені лишилося прожити.

Я пішов до дерева. Мої вартові не заважали мені розмовляти з дівчиною, хоч іншому полоненому навряд чи дозволили б таке. Причиною такої доброзичливості була не тільки поведінка Піди і його ставлення до мене, а й те, як змінився старий вождь Танґуа, змінився не лише з віком, а й під впливом власного сина. Молоді пагони надали старому дереву нової сили, наповнили його новими соками.

Коли мене знову прив’язали до дерева, мені ніхто не набридав — не тільки воїни, але й жінки та діти трималися віддалік. Мабуть, вожді дали наказ не наближатися до мене, і я був задоволений з цього. Думаю, нікому не подобається відчувати себе виставленою на показ дичиною.

Потім я побачив Какхо-Ото. Вона вийшла з вігвама з глиняною мискою в руках і підійшла до мене.

— Мій батько дозволив мені принести тобі їжу. Ти приймеш мій подарунок?

— З радістю, — відповів я. — Але я не можу їсти: у мене зв’язані руки.

— Я погодую тебе.

Вона взяла ножа й почала наколювати на його вістря дрібно нарізане печене м’ясо бізона і шматок за шматком підносити його мені до рота. Молоденька індіанка годувала Вбивчу Руку, як дитину! Попри всю безглуздість мого становища, я ледь стримувався, щоб не розреготатися. Хоча дівчині, яка так милосердно поставилася до мене, годувати засудженого до смерті не здавалося чимось особливим.

Мої стражники з серйозним виглядом спостерігали за нами. Коли я проковтнув останній шматок м’яса, один з них вирішив сказати дівчині щось приємне і промовив:

— Какхо-Ото подобається Вбивчій Руці.

Дівчина глянула на мене своїми темними глибокими очима, і я відчув, що червонію точно так само, як раніше вона. Не сказавши ні слова, вона відвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася й запитала:

— Воїн кайова сказав правду?

— Він запитав мене, чи подобаєшся ти мені, і я відповів, що так, — не став відпиратися я.

Вона пішла, і я взявся дорікати моєму балакучому стражникові, що, втім, було йому цілком байдуже.

Після обіду я побачив між вігвамами Ґейтса.

— Чи можу я поговорити з тим блідолицим? — звернувся я до вартового.

— Так, але якщо заговорите про втечу, я прожену його геть, — відповів воїн.

— Нехай мій брат не тривожиться.

Я покликав Ґейтса, і він повільно рушив до мене, озираючись по боках, немов людина, яка робить щось недозволене.

— Ближче! Підійдіть ближче! — попросив я його. — Чи вам заборонили говорити зі мною?

— Боюся, щоб містер Сантер нас не побачив, — зізнався Ґейтс. — Він не хоче, щоб ми розмовляли.

— Він так сказав?

— Так.

— Зрозуміло. Він побоюється, що я відкрию вам очі на його справжнє обличчя.

— Ви й далі помиляєтеся щодо нього, містере Вбивча Рука.

— Не я, а ви!

— Він — джентльмен!

— Ви цього не можете довести, а от я дуже легко можу засвідчити протилежне.

— Я не хочу нічого чути. У вас із ним давні порахунки, тому й ставитеся до нього вороже.

— Це правда. Настільки вороже, що він має всі підстави мене боятися.

— Боятися вас? Не ображайтеся на мене, сер, але мені здається, що вас уже можна не боятися.

— Тільки тому, що мене засудили до смерті?

— Так.

— Хто як не я добре знає, що між вироком і фактом є вагома різниця і не менш вагома відстань у часі. Я вже стільки разів мав померти, а, як бачите, все ще живий. Скажіть мені краще, ви й справді вірите, що Вбивча Рука такий негідник, яким його уявляє Сантер?

— Я можу вірити тільки одному з вас. Ви — вороги, а хто з вас правий, мене мало хвилює.

— То не треба було бодай обманювати мене!

— Коли ж я обдурив вас?

— У Маґворт-Гіллз, коли приховали від мене, що кайова їдуть до могил. Якби ви були чесною людиною, я б не стояв тут.

— Але ви перший збрехали нам!

— Як і коли?

— Ви назвалися ім’ям Джонс!

— І це ви називаєте обманом?

— Так.

— Брехня переслідує єдину мету — отримання вигоди, я ж від вигаданого імені нічого не виграв. Це була навіть не хитрість, а звичайна обережність. Сантер убив не одну людину. Він — зухвалий і небезпечний злочинець, який намагався мене вбити. Ви ж були його товаришами. Судіть самі, чи міг я тоді відкритися вам?

— А все ж ви не повинні були нічого від нас приховувати. Ми не заслужили вашої недовіри.

— А довіри — тим більше! Ви — люди недосвідчені, принаймні у порівнянні з таким вестменом, як я. Я знав, що вас найняв Сантер,