Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов

«Москва, блискавка, урядова. Капітанові підводного човна «Піонер» Воронцову, комісарові Сьоміну, начальникові наукової частини експедиції професорові Лордкіпанідзе.

Шлемо героїчному екіпажеві підводного човна «Піонер» палкий комуністичний привіт! З захопленням стежимо за вашою невтомною, прекрасною боротьбою з ворожою стихією, з наслідками підступної зради. Ми твердо впевнені в благополучному закінченні вашої експедиції. Ми впевнені, що в історію боротьби за вивчення й оволодіння таємничими глибинами океану ви впишете нові славні сторінки, що в грізний час випробувань підводний човен буде на своєму посту біля рідних берегів для захисту свободи й дальшого розквіту Соціалістичної Батьківщини…»

Імена тих, що підписали радіограму, потонули в бурі захоплених вигуків… Все перемішалося в каюті.

— Ми прийдемо в строк!.. Ми виправдаємо довір'я партії! Ми переможемо!.. Переможемо!..

— До команди! До команди! — закричав комісар. — Товаришу командир! Треба повідомити команду!

Його молоде обличчя сяяло під шапкою сивого волосся. Він підійшов до капітана і, ледве стримуючи неслухняний, зривистий голос, наскільки можливо офіціально сказав:

— Товаришу командир, дозвольте негайно скликати команду для вашого повідомлення!

Капітан поклав йому обидві руки на плечі, стиснув їх.

— Ну, звичайно! Сьомін, товаришу дорогий! Звичайно! І швидше, швидше! Марш, марш!

Він повернув комісара за плече і, підштовхуючи його до дверей, кинув навздогін:

— Всю команду і всіх наукових працівників!

Об одинадцятій годині, ще збуджений після тріумфуючого мітингу з приводу радіограми, Марат побіг до Кор-нєєва повідомити його, що ремонт щита й сітки управління повністю закінчено ним і Павликом на три години раніше, ніж передбачалося графіком.

Маратові здавалося, що ніколи він не працював з такою насолодою, з таким захопленням, як зараз. Йому здавалося, що радіограма була повна не слів, а незвичайної музики, яка досі продовжує лунати в його душі. Він біг по трапах та відсіках, наспівуючи щось веселе й радісне, не чуючи ніг під собою. І скрізь він чув то тихе мугикання, то голосний спів, всюди він бачив виблискуючі очі, мимовільні усмішки.

— Ми переможемо, Маратушко! — дзвенів йому вслід крик Крамера.

— На три години раніше! — кричав, сміючись, Марат і летів далі.

Він знайшов Корнєєва в камері електролізу, під ванною, куди той заліз для роботи, залишивши в межах видимості самі лише ноги.

— Гаразд, — коротко й глухо відповів Корнєєв, вислухавши повідомлення Марата про закінчення роботи і нетерплячу просьбу дати дозвіл відправитися з трос-батареєю. — До капітана не піду… Ніколи… Іди сам і доповідай…

Капітана Марат знайшов у газопровідній камері, де він разом з бригадою Козирєва виймав обломки труб, що стирчали з внутрішньої перебірки. Щоб добратися туди, треба було виявити чимало спритності та акробатичного мистецтва. Пісня лунала й тут, але Марата це не здивувало: вона зливалася з піснею в його власній душі.

— Дякую за роботу, Марате! — відповів капітан, вислухавши його рапорт.

— Передайте мою подяку й Павликові. Пообідайте і влаштуйте собі та йому перерву і відпочинок, які належать вам. Потім відправляйтесь. Скільки вам потрібно часу на цю операцію?

— Думаю, годин шість-сім, товаришу командир. Не знаю, наскільки зручний та чистий буде схил.

— Так, так… Звичайно. В усякому разі, поспішайте, ваша допомога потрібна тут. Тримайте зв'язок з підводним човном. Ну, йдіть! Бажаю успіху. Привіт Павликові. Наглядайте за ним!

Марат прекрасно здавав собі справу, наскільки важке завдання, покладене на нього, і не відмовився од відпочинку, який запропонував йому капітан. Однак він встиг під час перерви пояснити Крутицькому, як підв'язувати посудини до трос-батареї. Після обідньої перерви, уже втрьох з Крутицьким, вони взялися виносити посудини із складу, підносити їх до барабана трос-батареї, закупорювати, підготовляти для них петлі з дроту. Покінчивши з цією роботою, о шістнадцятій годині, з повною зарядкою акумуляторів у скафандрах, термосів, патронів з рідким киснем, у похідному озброєнні, з набором необхідних інструментів і глибоководним термометром біля пояса, — Марат і Павлик стояли у вихідній камері, майже зовсім готові до виходу з підводного човна. В останню хвилину в камеру вбіг Шелавін і втиснув Маратові глибоководний батометр.

— Будь ласка, Марате… Це вас, я сподіваюсь, не дуже утруднить. Невелику пробу води з глибини… Дуже прошу.

Зараз же за ним квапливо підійшов зоолог і, відвівши Павлика вбік, тихо, трохи зніяковіло сказав:

— Дивись, Павлику, коли трапиться що-небудь особливо цікаве, не пропусти, будь ласка. Я буду тобі дуже вдячний. Звичайно, коли… м-м-м… обставини і, так би мовити, час дозволить… Будь ласка, Павлику.

За кілька хвилин Павлик і Марат ішли вже схилом, несучи на плечах кінець трос-батареї, його приймач, схожий на закритий, трохи здутий всередині бутон велетенського тюльпана. Спустившись кроків на п'ятдесят, вони поклали цей бутон на уламок скелі, щоб перевірити механізм пуску трос-батареї. На тросі, біля основи бутона, був великий, з широкими лапками вимикач. Марат повернув його, і бутон почав повільно розкриватися, немов квітка, що розпукувалася. За хвилину приймач являв собою величезну, опуклу всередині головку соняшника, всіяну, немов насінням, чорними точками термоелементів.

Переконавшись у справності трос-батареї, Марат ще раз повернув вимикач, і бутон закрився.

— Ну, Павлику, в дорогу! На плече! Раз, два! Пішли!

Поволі, непомітно темпи робіт на кораблі наростали. Винятково напружена робота начальників бригад і самого капітана давала свої наслідки. Чимало допоміг справі і зоолог. Він придумав нову комбінацію вітамінів, які звичайно додавали до какао, з нещодавно відкритим вітаміном КЛ2, і вона відразу почала успішно боротися з втомою команди, піднесла настрій, збільшила працездатність людей. Кок Бєлоголовий, за вказівкою зоолога, кожні дві години приносив їм по чашці «живої води», як прозвав це какао Ромейко, і примушував їх тут же, при ньому, випивати.

На допомогу прийшов і лейтенант Кравцов. Йому було дозволено вставати з