Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов
Хвилювання стиснуло горло лейтенанта… Звичайно, він відповість, він готовий повністю відповісти перед Вітчизною за свою провину… ні, не за провину, а за злочин… тяжкий злочин… Але ніхто не випікає йому очей цим злочином, всі добре розуміють, як йому тяжко, як він кається в своїй легковажності, безтурботності, і всі намагаються в його присутності навіть не згадувати імені Горєлова…
І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..
— Правіше, правіше, Юрію Павловичу, — почувся раптом під шоломом голос зоолога. — На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…
Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.
Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь — довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні — рівна неблимаюча ясна пляма, з плями — прямий світлий промінь.
Серце лейтенанта тривожно забилося.
«Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».
Тінь швидко наближалася — навскоси і вниз.
«Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»
Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..
«Людина! — ледве не скрикнув лейтенант. — Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»
І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.
— Юрію Павловичу! — пролунав здивований голос зоолога. — Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? — нічого не розуміючи, бурмотів учений. — Чому б це раптом?..
Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.
Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.
Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:
— Горєлов!!!
Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.
На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.
Противники опинилися лицем в лице.
Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.
Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.
Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість — наслідок поранення — поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.
«Що робити? Як взяти його? Гвинт… Зупинити його гвинт», вирішив Кравцов.
Зімкнувши ноги й ступнями повернувши на них рулі, він кинувся грудьми на груди Горєлова і встиг натиснути кнопку від його щитка управління. Щиток відкрився, кришка його відвалилася й повисла. Але зараз же, раніше ніж лейтенант устиг доторкнутися до знайомого ва-жілька, що керував гвинтом Горєлова, рука Горєлова перехопила руку лейтенанта, відкинула її далеко вбік, повернулася до щитка й піднялася над лейтенантом.
У руці Горєлова блиснула освітлена променями ліхтарів мідна голка на довгому тонкому проводі… «Смерть!» промайнуло в голові лейтенанта. Не відпускаючи Горєлова, лейтенант круто повернув руль: гвинт виніс його з-під руки ворога, і, описавши півколо, лейтенант опинився за спиною Горєлова. Та ледве він встиг полегшено зітхнути й вихопити із свого щитка управління голку, як Горєлов повернувся, рвонув і звільнив руку з ослаблих пальців лейтенанта.
Ніби крізь туман, лейтенант побачив блиск короткої жовтої змійки, що впала на груди, і зараз же, не встигнувши навіть скрикнути, він відчув, що його тіло пропалив наче вогняний ніж.
Струмінь води під тиском у кілька десятків тонн увірвався крізь розкритий шов у скафандрі і в одну мить наскрізь пробив груди лейтенанта…
Тіло лейтенанта з яскраво сяючим ліхтарем повільно перевернулося головою вниз і, підкидуване гвинтом з боку в бік, почало занурюватися в чорні глибини.
Вклавши голку в щиток, Горєлов ще дивився вслід тіні свого противника, що розпливалася в темряві, коли два громові удари впали на нього.
Два яскравих промені пронизали його шолом, і обидві руки були схоплені
