Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Діти посідали удвох біля Унтшіди. Унтшіда була мудрою і також уміла розмовляти з ведмедями. Біля неї відчуваєш себе в цілковитій безпеці. Обличчя бабуні мінилося тьмяним блиском: вона натерла його попелом, бо саме постила. Грозова Хмара і Ящірка теж попросили попелу. Вони дістали його у вогненосця, що ніс невгасимий вогонь у дуплистому березовому стовбурі від самого Кінського потоку через резервацію аж до великої Мулистої води. Дівчатка знову примостилися біля Унтшіди і, затуливши рота рукою, потай звернулись до Великого Духа. Всі думки мусили тепер плинути одним шляхом. Тоді їм, може, пощастить подолати злого ворога.

Час збігав швидко, як текуча вода.

Коли настав полудень і коні перестали пастись, табором пройшов Бобер. Здавалось, він накульгував сильніше, ніж завжди. Він попрямував до мустангів. Гнідий, на якому воїн звичайно їздив, встав, побачивши свого хазяїна. Бобер притулився до коня, пестячи його чорну гриву. Воїн начебто чогось очікував.

Ніби нічого й не сталося, але незрозуміла тривога охопила табір. Гавандшіта замовк і пильно дивився на височину, на якій, заховавшись у траві, чатували воїни. Там раптом показався Четансапа, а з боку долини наближався Шеф де Лю. Він ішов не поспішаючи, і в його обличчі й поставі було щось таке непоясниме і гнітюче, що не допускало жодних розпитувань.

Здавалось, саме повітря затремтіло у дрібній лихоманці, коли нарешті з'явились Токай-іхто і Гірський Грім. На вождях були лише шкіряні гамаші, а голі груди й спину вони розмалювали червоною фарбою, кольором крові. Колір крові не означав, що ці чоловіки мали на думці когось убивати або самі вмерти; червона кров ще з первісних часів існування людства була символом сильного життя, що прагнуло перемогти смерть. В бою чоловікам перш за все потрібна така життєдайна сила, і звичай фарбувати шкіру в символічний червоний колір був поширений серед багатьох племен, — а тому індійці й дістали назву — червоні або червоношкірі.

Коли вожді підійшли до старого чаклуна, біля нього вже стояли Чорний Сокіл, Шунктокеча і Бобер.

Голос Токай-іхто зазвучав спокійно і приглушено.

— Я наказав покликати вас, — зачула Грозова Хмара його слова, — щоб ви дізнались про моє рішення. Ви знаєте, що із заходом сонця кінчається перемир'я і тоді знову заговорять таємничі заліза уатшітшун. Хіба що Токай-іхто, син Маттотаупи, віддасть себе у руки Червоного Лиса. — Вождь зробив коротку паузу. — Я звелів передати Фреду Кларку, — продовжував він, — що згоден поговорити и ним. Коли він теж готовий на це, то нехай повідомить мене протягом години пополудні, його посланець був тут. Ви бачили, як він прийшов і пішов.

— Краще бачити, як він іде геть, ніж приходить, — зауважив Четансапа.

Вождь «ніби не розчув цього.

— Фред Кларк поїде до південного підніжжя височини, тільки-но побачить, що я теж прямую туди. Я хочу вислухати його і дати йому відповідь. Зараз я й вирушаю. Ви будете супроводити мене. — Слова вождя звучали так, ніби йшлося про зовсім сторонню справу. Він закінчив тоном, що не допускав жодних заперечень. Настала цілковита мовчанка, але ця тиша не означала згоди. Очі Четансапи спалахнули вогнем. Але вождь обірвав його, перш ніж той промовив хоч слово.

— Ви будете супроводити мене і слухати. Такий мій наказ.

Ніхто не відповів. Токай-іхто підвівся.

— Але коли хтось з вас гадає, що військовий вождь Ведмежого братства діє проти честі, нехай скаже про це зараз.

Воїни мовчали.

Вождь шанобливо попрощався з Гавандшітою і в супроводі Гірського Грома рушив схилом до кінського табуна. Четансапа, Шунктокеча і Чапа теж підвелися, але поки що не рухались з місця.

Вожді пройшли повз жінок та дітей і обминули човни, що лежали напоготові. Грозова Хмара дивилась у землю. Вона бачила ноги вождя в мокасинах, які вишила Уїнона. Вождь сповільнив крок і зупинився перед дівчинкою.

— Грозова Хмаро! — промовив він і махнув рукою до трьох воїнів, що саме підходили. — Ось запитайте маленьку дівчинку, чи вона теж боїться, що Токай-іхто стане перед вбивцею Маттотаупи!

Кров ударила дівчинці в обличчя, аж щоки запалали вогнем. Перед нею стояли два вожді і підходило троє воїнів. Певно, вона мусить щось відповісти. Але у роті пересохло, і язик не слухався її.

— Грозова Хмара боїться? — запитав вождь.

— Ні, — промовила дівчинка твердо і з несподіваною для неї самої впевненістю. — Токай-іхто, вождь Ведмежого братства, примусить убивцю Маттотаупи битися з ним. Він уб'є його, бо ця смерть — справедлива. Він переведе нас через Мулисту воду до нового життя.

Дівчинка не вагалась і не затиналась. Цілком виразно вимовляла вона кожне слово, аж самій було дивно. Вождь і воїни теж, певно, дивувалися з цього, бо уважно й серйозно дивилися на Грозову Хмару. Останні вагання враз зникли в їхній душі.

Вони всі пішли за вождем до коней. Грозова Хмара знову тихенько сіла на своє місце і дивилася вслід чоловікам. Унтшіда ніжно погладила дівчинку по голові й стиха промовила:

— Грозова Хмара сказала розумні слова.

Дівчинка аж злякалась, що на неї всі звернули увагу, і зніяковіло перебирала в руках траву. Вона зраділа, коли її подруга Ящірка близенько присунулася до неї, і вони, притулившись одна до одної, разом спостерігали за воїнами, що, сівши на коней, піднялися на схил і звернули у вільну прерію.

Сонце світило з півдня і било своїм миготливим промінням просто у вічі вершникам. Шеф де Лю відчував під собою свого рябого, що, даючи розрядку накопиченій за кілька днів силі, з іржанням скакав за буланим вожаком. Делаварові кортіло обігнати буланого. Але Шеф де Лю обрав Токай-іхто своїм вождем і мав коритися його наказам. Коні, ледве торкаючись землі, скакали галопом, і вершники хутко промчали повз довгасту височину. Вона здавалась мирною і безлюдною. Тільки очі воїнів, що знали, де розташувалися товариші, побачили їхні потайні схованки. На півдні, вдалині, делавар скоро