Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Чепурун затнувся. Очевидно, він намагався пригадати, що йому велено було говорити.

— Ну, це ми ще побачимо. Ви не залякаєте нас своїми рушницями.

— Нас дуже багато! — погрозливо сказав Генерал. — З нами прийшли ще фермери і пастухи, яким довелося втекти з долини від поводі. Вони бояться, що Токай-іхто вб'є їхніх жінок та дітей і покраде рябих бізонів. Вони знають, що Токай-іхто жадає помсти, мов поранений ведмідь.

— То він і має на це підстави, ти, мерзенна жабо. Ви це знаєте і тому боїтесь його.

— Так, але до вас вони не почувають зненависті. — Генерал заговорив швидше, ніби ввійшов у свою роль. — Ви нікому не заподіяли лиха і можете повернутись у резервацію або втекти до Канади. Фредді це байдуже. Він великий воїн. Йому нічого не треба, крім скальпа Токай-іхто.

Обличчя Бобра враз пересмикнулось; це не віщувало нічого доброго. Генерал того не помітив і невимушеним тоном теревенив далі:

— Отакі-то справи. Правда, ви украли у довгого ножа Роуча багато мустангів, але все це уладнається, якщо ви їх повернете назад. Тоді ви зможете йти собі, куди захочете.

— Без Токай-іхто?

— Так. — Генерал ставав усе балакучішим. — Хитрий Бобер має великий розум, і тому Червоний Лис вирішив, що він повинен поговорити з Токай-іхто. Ви усі боїтесь Токай-іхто. — Хлопець стишив голос. — Але хто його не страшиться, тому він підкориться. Знаєш ти це?

Бобер похмуро мовчав.

— Він вам не розповідав про це? Ще б пак! Шонка сказав йому, що він син зрадника. Тоді він замовк і покірно дав себе обшукати. Я теж доторкнувся до нього…

Дотик до воїна вважається в червоношкірих за перемогу над ним.

В світлі місячної ночі Татокано не бачив, яке враження справляють його слова на Бобра, і безтурботно продовжував базікати:

— Якщо його не боятимуться, він утратить владу. Ти повинен примусити його здатись нам. Тоді всі ви будете вільні й станете нашими братами.

Бобер усе ще не промовив жодного слова.

— Тепер ти розумієш? Я зможу повернутись до ваших наметів лише тоді, коли Токай-іхто там не буде. Він же цього не потерпить, бо не забув, що я бачив його зовсім безсилим. А якщо його не буде… Медова Квітка стане моєю дружиною!

В руці Бобра опинилася палиця.

— Ось! Бачиш оце: ти вмреш!

Татокано хотів підхопитись і втекти. Але Боброва рука міцно тримала його, і чванливий зрадник розпрощався з життям.

Воїн поволік мертвого по траві і скинув його зі схилу у стрімку річку. Плюхнувши у воду, тіло зникло.

Тоді Бобер знову заповз у свій виярок і почав стежити за ворогом.

В той час як з Бобром сталася ця дивна і неприємна пригода, Чорний Сокіл стояв недалеко від табору на західному краю затоки і дивився на вируючу повінь. Річка анітрохи не втихомирилась і не полагіднішала. Година за годиною бурхливо ринула вона вниз між високими берегами долини.

Позаду тихо й сумно бринів похоронний спів Ведмежого братства над рідними, що загинули від нападу білих людей під час великого дощу. Огітіка підібгав хвоста і вив, задерши голову. Він усе ще сидів на тому місці, звідки Ведмежі хлопці відпливли човном.

Четаксапа раніше за собаку запримітив плавця, що повертався до берега. Усмішка промайнула на його обличчі. Адже цей плавець був не хто інший, як Токай-іхто.

Тепер і Огітіка помітив його. Зрадівши, він несамовито закружляв на місці, а тоді подався вниз і, наважившись плигнути у воду, поплив до хазяїна. Лише коли собака відчув, що течія зразу ж почала відносити його, він, гавкаючи і обтріпуючись, виплигнув з води.

Токай-іхто ступив на твердий грунт і вийшов на берег. Вода струмками збігала з нього. Він згріб рукою мул з волосся та з плечей і кинув його у воду.

Повільно пішли обидва чоловіки до табору, і Чорний Сокіл доповів вождеві про все, що сталося за цей час. На березі стояло кілька хлопців і стариків, серед них і Гавандшіта. Жінки й діти не спали: всі вони дивилися на вождя, що живий і здоровий повертався до табору. Грозова Хмара теж виплуталась із своєї ковдри і стала на схилі поруч Уїнони та Сітопанакі. Ошалілий Огітіка мокрими лапами намагався передати дівчинці частину своєї радості. Вона сердито прогнала його, бо боялася пропустити хоча б слово з того, що Четансапа зараз говорив Монгшонгші.

— Гапеда і Часке вже на тому березі! — вигукнув він.

Монгшонгша випросталася, мов трава після посухи, напоєна дощем. Грозова Хмара швидко затулила обличчя руками і відвернулась. Вона соромилась виказати свою радість і побігла геть. До ушей Чорного Сокола донеслось, як маленька дівчинка гукнула на свою товаришку Ящірку, аби сповістити її про щойно почуте. По обличчю воїна ковзнула легенька усмішка; він сів і підняв коліна худорлявих ніг. Чорний Сокіл згадав, як одного разу біля Кінського потоку він крадькома стежив за Грозовою Хмарою, Ящіркою, Гапедою і Часке, коли вони усі четверо були ще зовсім малі. Дівчатка ліпили з мокрої глини маленьких бізонів і виставляли їх у стадо. А більшенькі хлопці стояли біля них і з мудрим виглядом розмовляли про полювання та пригоди, які їм кортіло пережити. Тепер у них було досить пригод, і вони непогано трималися, обидва його сини. Він був від усього серця вдячний вождеві, що той перевіз обох хлопців, але це справа, про яку не випадало говорити. Четансапа чекав, дивлячись, як Токай-іхто накинув на себе шкіряну ковдру і досуха витирався. Уїнона наготувала миску з м'ясом. Якщо Чорний Сокіл не помилявся, в ній був шматок ведмежої лапи, Холодної погоди вона збереглася свіжою, а тепер злегка тхнула, і в ній, може, завелись уже робачки. Цей ласий шматок, запропонований вождеві, був останній, що