У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Давно ви живете там?

— Мені було сім років, коли ми поселилися тут. Раніше ми жили в Англії, в Оксфордширі, у містечку Гарзингелі.

Я знову подумав, що бачу сон.

— Знаєте, міс Стелло, — сказав я, — це так дивно, так дивно, що здається надприродним. Багато років тому я приїхав також з Оксфордшира. Моє ім’я Аллан Квотермейн.

Обличчя її зблідло, губи розтулилися, вона подивилась на мене здивовано.

— Дивно!.. — прошепотіла вона. — Я часто чула це ім’я. Мій батько розказував мені, як маленький Аллан Квотермейн урятував мені життя, загасивши вогонь, коли в мене загорілося плаття.

— Я пам’ятаю, — сказав я, — гасячи вогонь, я обпалив собі руки. Ми замовкли, дивлячись одне на одного.

— Це знак провидіння, — заговорила, нарешті, Стелла. — Ви врятували мені життя, коли я була дитиною. Тепер я врятувала ваше життя і вашу дівчинку. Це ваша дочка?

— Ні. Я розповім вам її історію.

— Ви розкажете дорогою. Гендріко, приведи коней!

— Сер, — сказала Стелла, — ви поїдете на моєму коні, чорношкірий старий на другому. Я піду пішки, а Гендріка понесе дитину.

Я сказав, що ми можемо йти пішки та Стелла не хотіла й чути про це. Ми абияк здерлися на коней, а Гендріка взяла Тоту. Ми рушили. Стелла йшла поряд зі своїм конем.

— Скажіть мені, міс Стелло, — запитав я, — хто така Гендріка?

— Її історія дуже дивна. Уявіть, цю дівчинку невідомо де вкрали мавпи і виховали. Я випадково знайшла її серед зграї мавп і за допомогою свого слуги-готтентота, якого звали Гендріком, викрала її в них. Ми назвали її Гендрікою. Вона людина, а не мавпа, хоча має багато властивостей мавп і схожа на них. Вона обожнює мене і якось урятувала мене. Але вона ревнива і ненавидить усіх людей. Погляньте, як вона гнівно дивиться на вас тільки тому, що я розмовляю з вами.

Поки я роздумував над дивною долею цієї жінки, стежина, якою ми їхали, повернула вбік.

— Погляньте, — закричала Стелла, — он там наш будинок. Правда ж, красиво!

Вид був справді чудовий. Із західного боку величезної гори відкривалася велика западина, близько тисячі ярдів завширшки і майже на милю вглиб. Позаду міжгір’я на кілька сот футів угору підіймалася круча, а за нею і над нею височів величезний пік. Увесь простір, замкнений горами, був розділений на три тераси, що підносилися одна над одною і здавалися творінням людських рук. Із кожної тераси лився водоспад, а з боків протікали два струмки. На березі одного з них, з лівого боку, виднілися краалі8кафрів, збудовані правильними групами, на зразок споруд басутосів, і значна частина землі була оброблена. В очі зразу впадала надзвичайна родючість ґрунту, що століттями змивався з гірських вершин. У центрі верхньої тераси, під купами помаранчів, блищали будівлі, схожих на які мені ніколи не доводилося бачити. Усі вони будувалися за одним планом і розташовувалися кількома групами. У центрі височіла споруда у вигляді вулика, схожа на звичайну зулуську хатину, але вона була принаймні вшестеро більша за звичайну хату. Споруджено цю будівлю було з величезних глиб білого мармуру, складених надзвичайно майстерно, так що сліди скріплення важко було знайти.

Натовп тубільців помітив наше наближення і кілька чоловіків підбігли взяти нашого коня.

— Тепер, — сказала Стелла, підтримуючи мене, — я відведу вас до мого батька.

Ми ввійшли до центральної хатини, де на кушетці лежав чоловік.

— Це ти, Стелло! — промовив він. — Я вже думав, що ти заблукала.

— Ні, батьку, я навіть привела гостей.

— Ласкаво просимо, сер, — озвався господар. — Давно вже ми не бачили білої людини, а ви навіть, судячи з обличчя, англієць.

Він подав мені руку. Тут я раптом пригадав його прізвище.

— Як життя, містере Керсоне? — запитав я.

Він відсахнувся, як ужалений.

— Хто сказав вам моє прізвище? — закричав він. — Стелло, ти сказала його, незважаючи на мою заборону?

— Я не говорила, батьку.

— Сер, — втрутився я, — я поясню вам, звідки мені відоме ваше прізвище. Чи пам’ятаєте, як багато років тому ви прийшли прощатися зі священиком в Оксфордширі?

Він кивнув головою.

— А пам’ятаєте, що там був маленький хлопчик?

— Пам’ятаю.

— Це був я, Аллан Квотермейн. Мене