Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

Тато перетягнув бабусин диван до своєї кімнати, щоб Дзвінка і бабуся могли на ньому спати. Потім спальню всі ретельно обшукали. Злиднів тут точно не було! Зачинившись зсередини, вся сім’я повлягалася спати.

Цієї ночі першому не пощастило татові!

Посопуючи у дві дірочки, тато лежав на животі й бачив солодкі-пресолодкі сни про нову роботу. Рука його звисала з ліжка, гола п’ятка визирала з-під ковдри. Коли його почало щось смикати за палець на руці, чоловік махнув рукою і крізь сон пробурмотів:

— Відстаньте, у мене співбесіда на директорську посаду.

Проте ніхто від нього не відстав, а засмикав ще дужче.

Тато вільною рукою ввімкнув нічну лампу й звісив голову вниз. Між його капців стояла багатоніжка.

— Я перепрошую, — ввічливо почала вона, — але чи не будете ви такі ласкаві, що скажете мені, коли ж буде наша восьма вечеря?

— Яка восьма вечеря? — здивувався тато, протираючи очі.

— Ми з Недолею вже сім разів повечеряли, а на восьмий раз у квартирі не залишилося і крихти. Ви вже такі нужденні?

— Як ти сюди потрапила?

— Довелося лізти крізь вентиляцію, — багатоніжка показала трьома лапоручками на відчинений вентиляційний отвір, — бо якийсь бовдур зачинив двері на ключ!

Далі не пощастило всім іншим, бо тато зірвався з ліжка, схопив у ліву руку лівий капець, у праву руку — правий і почав гамселити ними по підлозі, намагаючись прибити злидня.

Із ліжок позіскакували жіночки й заходилися кричати.

Багатоніжка спритно бігала по шторах, шафі, килимі на підлозі. Коли під ліжком і диваном сховатися не вдалося (цей простір інтенсивно прострілювався всім, що людям потрапляло під руку), Нужда швидко подріботіла до вентиляційного отвору в стіні й шмигнула у нього.

Тато клацнув вимикачем. Люстра, що сильно хиталася з боку в бік, освітила діри на шторах, розбиту картину на паркеті, розкидану постільну білизну, капець на люстрі й маму із Дзвінкою, які визирали з-за бабці. Після цього сталося коротке замикання, блискавки сипонули з плафонів, і світло зникло.

Суботній ранок почався з прибирання квартири. Злидні за ніч зробили стільки капостей, як цілий дитсадочок за місяць! Вони з’їли або зіпсували всі запаси продуктів (навіть попробивали кришки бабусиних закруток і повитягували крізь дірки їхній вміст), подерли багато одягу, погризли взуття, поламали Дзвінчиних ляльок, порвали бабусині вовняні нитки й повсюди порозносили сміття зі смітника.

— Краще було завести морських свинок, аніж злиднів! — пожартувала бабця, але ніхто не сміявся.

Замітаючи коридор, Дзвінка знову натрапила на сірі горщики.

«Вони ж не просто так з’явилися в цій історії! Мабуть, мають якусь важливу роль у житті злиднів! — подумала вона. — Якщо є горщик, то він мусить зачинятися, але покришок ніде не видно! У Марени вони також стояли без накришок! І ще: певне, невипадково всі горщики трохи відрізняються між собою за розмірами!»

— А коли ви купите голландського сиру? Я його дуже полюбив! — прозвучав грубий сипкий голос із бабиного капелюха, який лежав між взуттям.

Дзвінка глянула туди й побачила, що з капелюха визирають двоє очей на зав’язаних у вузол стеблинках.

— Сиру? — Дзвінка враз згадала, що є шматочок сиру, який бабця тримала на балконі, щоб використати його колись як приманку в живоловках для мишей. — Зараз! Почекайте, пане Недоля, зараз принесу.

— І ще одне, — чудернацький равлик вистромився з капелюха ще більше, — я тепер — міський злидень, то прошу називати мене якось вишукано, наприклад, Ялоден! Міському панству не пасує звичайне злиденне ім’я.

— Добре, пане Ялодене!

Дівчинка побігла на балкон. Судячи з того, що тут усе було на своїх місцях, злидні сюди ще не добралися. І сир був на місці, лежав у коробочці з-під взуття. Правда, запліснявів. Зате пахнув дуже сильно!

Принісши його в коридор, Дзвінка-Джмеленя простягнула долоньку з сиром до равлика:

— Пане Ялодене, це дуже дорогий сир!

Очі знову визирнули з капелюха.

— Такий сир високо цінують у Франції, бо має на собі специфічну плісняву. Цей сорт вживають на сніданок лише злидні королівської сім’ї.

— Ого! — очні стеблинки Недолі-Ялодена заплуталися одна за одну й розкрутилися назад. Мабуть, так цей равлик виказував свій захват. — Це якраз для мене!

— Прошу вас до сніданку! — дівчинка опустила сир у більший горщик із написом «Недоля».

Равлик вистрибнув із капелюха (виявляється, він умів дуже добре стрибати) і заплигнув у свою стару домівку. Звідти відразу почулося голосне чвакання й плямкання.

— До побачення, Ялодене! — вигукнула Джмеленя, схопила горщик Нужди й закрила ним Недолю. Дно меншого горщика міцно зайшло в пази на горлі більшого.

— Що таке?! А ну перестань, неслухняне дівчисько! Випусти мене! — залунало зсередини. — Я королівської крові! Я їв запліснявілий сир! Ти не маєш права так зі мною чинити! У мене недоторканість і бездумпція невинності!

— Ласкаво просимо до своєї домівки! — посміхнулася Джмеленя. Тепер вона знала таємницю злиднів і їхніх горщикових домівок.

З ванної прибігла Нужда-Аджун і заламала відразу чотири руки, побачивши закритого Недолю.

— Лихо-лишенько, наших б’ють, знущаються з бідолашних і беззахисних демонят! — І побігла геть з квартири, викрикуючи по дорозі: — Я усім розкажу про лиху дівчинку Дзвінку. Про те, як ти ув’язнила благородного Ялодена!

На галас у коридорі зібралася вся сім’я.

— Усі Маренині горщики різних розмірів! — розповідала Дзвінка. Тепер усі слухали її дуже уважно. — Від найбільшого до найменшого. І всі без накришок. Таємниця горщиків полягає в тому, що