Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Можна мені до річки?

Уїнона підійшла до дівчинки і сунула їй в руки миску з м'ясом.

— Біжи поклади їм оце у човен. Миска стане у пригоді, щоб вичерпувати воду з човна.

Дівчинка задоволено кивнула і, побігши схилом навперейми, хутко наздогнала хлопців.

Недалеко від того місця, де затока зливалася з великою долиною, вождь зупинився. Хлопці пустили човен на воду і посідали в нього; Грозова Хмара подала їм миску з м’ясом. Вона міцно тримала човен веслом, аби він не поплив, поки вождь садовив у нього ведмежа. Воно хоч і тремтіло під страху, але покірливо дало посадити себе у схожу на казан споруду. Хлопці вмостилися біля нього і взяли з рук чоловіків лук, стрілу й ласо. Грозова Хмара подала Гапеді весло, і обидва брати відіпхнули човен. Якраз сюди знову котилася широка хвиля з головної долини; вона підхопила хиткий човен і понесла від берега. Хлопці взяли по веслу її почали гребти; два інших весла лишалися в запасі. Вождь і розвідник Чорна Скеля не сіли у човен, а кинулись у воду і попливли, б'ючи ногами й широко та сильно розмахуючи руками, так що їхні плечі раз у раз виринали з каламутної води. Вони стрілою підпливли до човна і стали штовхати його у відкрите гирло затоки. Легкі шкіряні човни на спокійних річках майже завжди управлялися плавцями. А тим більше сьогодні, коли треба було переправитись через могутню ріку, що виступила з берегів.

Грозова Хмара бігла за ними порослим травою схилом. Добігши до гирла затоки, вона сіла і з німим жахом дивилася на картину, що відкрилась перед нею. Неосяжний потік залив долину мулистою водою. Все зникло під нею: і положисті береги, і зелені височини, і червоні глинисті пагорби. На каламутних хвилях мчали уламки крижин; вони підхоплювали шматки дерева й дерну, і ці острівці пливли далі, поки їх не поглинав вир. Цілі дерева з гіллям і корінням неслися, наполовину занурені у воду, і раптово зникали. Потік повивертав їх на високих гірських схилах і в міжгір'ях, звідки сам брав початок; тепер він уже досхочу награвся і поховав їх. Трупи тварин — антилоп, овець, навіть одного бізона — то з'являлись на поверхні річки, то зникали. А над смертоносними водами простяглось зоряне небо. На тлі його невиразно мрів протилежний берег, такий далекий і недосяжний.

О Міні-Сосе, о Мулиста вода, яка ж ти жахлива! Човен уже виплив із затоки і, підхоплений течією, понісся водним простором. Грозова Хмара бачила, як плавці розрізали хвилі; їх чорні чуприни то зникали, то виринали знову. Човен від їхніх поштовхів перехилився набік. Мов стрибаюча риба, вождь стрілою ринувся з води і попхнув його далі. Човен закружляв і затанцював. Грозова Хмара ще могла розглядіти весла хлопців, але вони, певно, мало що допомагали.

Велике дерево, майже усе покрите мулом, підпливло до човна, і здавалось, ніби воно ось-ось зачепить його і потягне за собою. Але дерево пропливло далі. По тому воно вистромило вгору обліплене багном гіллясте коріння, а наступної миті лише круги та бульки на каламутній воді вказували те місце, де його проковтнула безодня. Мабуть, близько берега було дуже глибоко. Трохи далі від цього місця човен і плавці проминули вир.

Усе меншим і меншим ставав човен в очах Грозової Хмари. Його швидко відносило, і скоро він зовсім зник за поворотом долини.

Грозова Хмара вже не бачила Ведмежих хлопців. Нічого більше не було видно, крім зловісної освітленої місяцем водяної пустелі, що бушувала і ревла, аж дівчинці голова мало не розвалювалась.

Повільно підвелася Грозова Хмара і зажурена пішла до своїх. Вона свиснула до Огітіки, але собака не Побіг за нею.

Дівчинка, повертаючись, знайшла табір на схилі, а біля нього багато шкіряних човнів, що лежали догори дном у траві разом з прилаштованими до них веслами. Усе майно — намети, хутра, зброя і трофеї, миски та горщики — було старанно відібране і складене у окремі купи. Тихо і нерухомо тут же сиділи жінки й діти. Маленькі хлопчики й дівчатка спали у кубельцях, влаштованих дбайливими матерями. Між людьми, що розташувалися табором, паслися коні. Собаки лежали, скрутившись на землі, і позирали на дівчинку, деякі з них загарчали.

Грозова Хмара пробралась до Уїнони та Сітопанакі й сіла біля них.

Чимало минуло часу, поки дівчинка набралася духу і нарешті сказала:

— Я сиділа там, поки очі мої могли їх бачити. Там, у великій долині, дуже страшно. Навкруги вода, і не знати, де її кінець.

Тим часом Ведмежі хлопці і обидва плавці продовжували боротьбу з водяною стихією. Затоплена долина за вигином поширшала, і натиск води тут послабшав. Хоч покинутий берег був уже далеко, їм, однак, ще лишилося багато плисти, щоб досягти середини справжнього річища, де вода найглибша і рине з найбільшою силою. Хлопці уперлися ногами у м'яке хутро ведмежати і гребли щосили. Та й вождь дужими поштовхами направляв човен уперед, і молодий воїн Чорна Скеля допомагав йому. Хлопці уважно стежили за плавцями, які, зіщулившись, перекочувалися через хвилі, і бачили то їхні плечі, то чуприни, обвішані баговинням. Братам легше було від свідомості, що вони не самі, й, крім того, вони боялися зачепити плавців веслом, а тому не відводили від них погляду. Далі на розбурхану каламутну річку вони й не дивились, бо вигляд її сповнював хлопців жахом.

Враз Гапеда відчув на скроні щось гаряче, пекуче, але не звернув на це уваги. Його лише спантеличило те, що вождь застережливо махнув простягненою рукою, але значення цього руху хлопець не зрозумів. Що він наказував йому? Тим часом вода жбурнула човен на кілька метрів уперед, і Токай-іхто сильними поштовхами погнав його до середини річки. Мимоволі Гапеда упустив весло і схопився і а. голову. З неї текла кров.

Тепер хлопці почули крізь шум води тріск пострілів і південного берега. Червоний Лис з своїми мисливцями уже був там! Юний дакота потягнув свого друга Часке глибше у човен і сам нахилився. Мабуть, саме це й велів зробити, махнувши рукою,