Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Гапеді потемніло в очах. Він раптом відчув слабість і байдужість до всього, що сталося. Його рука, притиснена до голови, зовсім змокріла… Біля м'якого ведмежатка було так добре лежати. Ой, що там таке, нехай Часке дасть йому спокій. Хтось похапцем і невміло обмотував його голову, та дарма, аби тільки дали йому заснути.

Часке сидів почіпки між ведмежам і своїм непритомним братом Гапедою, не знаючи, чи можна наважитись висунути голову з човна. Щоправда, берег був уже далеко, й вороги на такій відстані не могли влучити.

Човен жбурнуло в западину між хвилями — він здибився і мало не перекинувся. Навколо все шуміло, пінилось; човен, ледве торкаючись дном води, шубовснув униз, і брудні хвилі захлеснули його. Хлопець схопив миску і, висипавши шматки м'яса, заходився вичерпувати воду. Човен знову злетів угору і підстрибнув, мов його шпурнула чиясь дужа рука. Потім з плескотом ринувся вниз. Часке навіть не було коли відчути смертельний жах. Він схопив весло і щосили почав гребти.

Враз хлопець збагнув, що знаходиться на середині річки. Він занурив весло, але ніби якась невидима сила вирвала його з рук, і вмить воно щезло в глибині. Раптом Часке побачив, що з жовтої каламутної прірви виринуло обличчя вождя; широко розкритим ротом він, задихаючись, вхопив повітря, і відразу хвилі знову захлеснули його з головою.

Часке схопив запасне весло і, напружуючи усі сили, почав гребти, аби не дати човнові перекинутись. Його швиргало на всі боки у легкому шкіряному казані. Ведмежа зовсім заціпеніло від страху і покірно терпіло, коли хлопець раз по раз падав на нього. Часке зовсім втратив орієнтир. Здавалось, ніби зорі танцюють над його головою, а жовті хвилі бавляться ним, як нещадні пальці велетня. Хлопець не знав, де знаходиться.

Човен щось сильно штовхнуло, і він став. Часке хотів було зрушити його, але всі зусилля виявились марні: човен лишався на місці, він схилився назустріч хвилі, яка насувалась на нього. Часке випростався, бо йому здалось, що під ногами твердий грунт. Здивовано озирнувся хлопець навколо і несподівано побачив просто перед човном плоску вершину горба; вона трохи виступала з води. Зім'ята трава їм ній була щільно прибита до землі. Час від часу брудні хвилі, перекочуючись через зухвалу вершину, немов посилають їй привіт. Отже, він сів на мілину! Значить… середина річки лишилась далеко позаду. Бо горби, до яких можна пристати, не виростають у річищі; вони стримлять у долині, по берегах річки, затоплених зараз водою.

Що ж тепер робити?

Це повинен порадити Токай-іхто.

Але де ж він?

Часке наказав собі не лякатись. Він мусить уважно роздивитись навколо.

Адже плавці часто зникали під небезпечними хвилями і знову виринали. Щоправда, поблизу не помітно нічого, і в розбурханому, клекочучому вирі на середині річки… теж нічого.

Отже, треба чекати. Усією силою волі хлопець намагався вгамувати своє серце, ніби він тримав його у руці й міцно стискав, аби тільки воно отак шалено не калатало.

Він усе ще знаходився посеред неосяжної річки. Довкола — нічого, крім води, розбурханої стихії, а над нею — байдужий, глузливий місяць. Яка брудна й зловісна оця безмежна вода! Вона вирувала, нестримно неслася і бушувала, крутилася, клекотіла, шпурляла землею і кригою об човен. На острівці землі пропливла жива коза. Вона була така худа; Часке побачив широко роззявлену морду, застиглі під жаху очі тварини. Він не витримав і одвернувся, а коли знову глянув, уже нічого того не було. Все поглинув коловорот: землю, дерево, траву й козу. Лише кілька пінявих бульок кружляло над могилою, в якій усе щезло.

Вітер пробіг над талою водою, що стрімко котилася з гір. На заході, вверх по річці, з хмар блиснуло зубчастим вогнем око грозового птаха. Крізь бурхання води донісся ще якийсь глухий звук. Це кричав грозовий птах.

Часке у серці похололо, а поза шкірою пішов мороз. Він не може зрушити човен з мілини, не може гребти, отже, він не вибереться звідси!

Чекати — тяжке слово, коли насувається гроза, а ти сам-один серед водяної пустелі.

Хлопець озирнувся навколо.

— Токай-іхто! Токай-іхто! — в розпачі закричав він. — Токай-іхто!

Вода й вітер поглинули його голос.

Ніхто не озвався. Навкруги шумували й бурхали хвилі, нестримно ринучи усе вниз та вниз. Часке затулив очі руками. Коли вже згине усяка надія, він стрибне у потік — i кінець.

А поки що він мусить чекати, довго чекати, доки не висохне, як ота коза…

Часке ударив себе кулаком. Геть такі думки! Хлопець знову сів. Раптом страшенна втома охопила його, і він заревів. З середини минулої ночі Часке й ока не склепив та ще й сорок годин проїхав верхи. Але він утер очі і знову розплющив їх. Він мусить пильнувати човна, об який з плеском бився каламутний потік. З місячного світла і жовтої води на нього витріщалися козині очі.

— Токай-іхто! Токай-іхто!

Зненацька сталося чудо. З брудних хвиль, уся в баговинні і болоті, показалась голова.

— Токай-іхто!

Плавця знову потягло вниз. Чому він так невправно працює руками, неначе зв'язаний? Часке затамував подих. На коротку мить йому здалося, ніби вождь пливе стоячи. Та раптом картина змінилась. Голова вождя враз зникла у хвилях, але руками він почав розмашисто загрібати воду. Подаючись вперед то лівим, то правим плечем, він, переборюючи течію, наближався до острова Часке. Між хвилями, що безперестану здіймалися і спадали, хлопець побачив те, що заважало Токай-іхто плисти. Під головою вождя показалася друга голова. Вождь, здавалось, тримав людину в зубах і так тягнув її за собою. Враз він зовсім виринув з води. Під ногами у